«Попросив письменника Сергія Жадана, щоб він прочитав їй вірш від мого імені»

У редакції газет найчастіше звертаються з приводу якихось проблем, щоб допомогли вирішити. А днями ми почули історію, в якій чоловік після розставання мріє повернути своє кохання. Писати про таке — дуже відповідально. Ніколи не знаєш, чим завершиться чиясь історія, але всі ми мріємо, аби навколо люди були щасливі. І якщо щось у даному випадку залежить від нас, то ми залюбки хочемо допомогти.

---

Не для всіх чоловіків освідчення — лише три слова: «Я тебе кохаю». Хтось, бува, дуже стриманий у почуттях, іноді вигадує щось незвичне, що іншим може здатися не таким вже фантастичним чи коштовним.

Іноді для освідчення вистачає букета, комусь — подарунків, а набрати відомого письменника Сергія Жадана з проханням зателефонувати до коханої дівчини зі Звягеля, щоб її вразити, — це, принаймні, небанально. Якщо, звісно, розуміти, що цей вчинок буде до душі тому, кому адресований…

— Вона — найрозумніша (для мене) жінка з усіх, яких я зустрічав, — розповів нам чоловік, який мріє повернути кохану. — Жінка, з якою я хотів прожити життя. Ніколи й нікому не казав «люблю». Від мене почути слово «любов» нереально, не кажу я такого слова.

А вона читає Кідрука, Жадана, як і я. Я свого часу мав із Сергієм Вікторовичем (Жаданом — авт.) спілкування, і десь там вважаю його не лише найкращим письменником України, а й своїм приятелем. І коли виникла «безвихідна» ситуація, то звернувся до нього.

Кажу: «Друже, прочитай вірша жінці, яку я люблю. Раптом спрацює. Тобі ж не важко, а мені — важливо». Запропонував за це донат для ЗСУ, адже він постійно допомагає захисникам. І він погодився.

А потім відписав мені: «Вона мене ігнорує. І, ніби як вибачаючись, скинув відео з віршем. Я їй переслав, і заробив аж «сердечко».

Знайти людину, з якою добре, — щастить не всім. Дехто, знайшовши, іноді втрачає. І часом цього аж ніяк не виправити. Проте, поки живі почуття, вони здатні надихати, підтримувати, оберігати. Давайте, якщо це можливо, не втрачати тих, хто нас любить?

Далі — авторська поезія чоловіка, який мріє повернути кохану. Мовою оригіналу. Дівчина, яка здагадається, що написане — про неї, хай відгукнеться. Творчі люди часто присвячують свою творчість людям, які залишили у їхньому житті важливі спогади. Сказати іноді не можуть отак від душі, а коли пишуть — говорять душею і серцем, щиро.

---

Коли я тупив, а до повороту в мій двір залишалися лічені метри,
Вона вирішила полоскотати мою руку — саме там, де мене збуджує.
Ну, мовляв, досить уже тупити: кажи щось, роби щось!

А що я міг сказати?
Чим може похвалитися холостяк у однокімнатній квартирі,
де двоспальне ліжко займає майже всю площу?
І я сказав їй: пішли до мене — я тобі покажу книжки,
У мене є навіть із автографами!

З автографами, шепотів їй я,
коли ми підіймалися на четвертий поверх.
З автографами шепотів їй я, коли вона знімала з себе
червону білизну — кольору виїзної форми «Ліверпуля» минулого сезону.
Так, з автографами, — сказала вона,
Коли ми радісні і трохи втомлені  допивали холодну каву
й шукали кожен свої труси і шкарпетки.

І от я думаю: що б я робив, якби в мене не було книжок?
Що б я робив, якби в мене не було книжок із автографами?
Тому дякую українським письменникам —
ваші автограф-сесії творять в житті прекрасне.

---

Відчиняєш двері дому, а за порогом її капці,
які ти ще не склав до шафи (чи не викинув),
бо досі не віриш, що все раптом зайшло так далеко.

На кухонному столі — чашка, з якої вона пила каву.
«Каву зі Львова». Чорну.
Цукерки, які їй подобаються.

На підлозі і на ліжку досі є її волосся.
Особливо важко дивитися на те волосся, що на ліжку.

І от не знаєш, що тепер робити з її подарунками:
викинути і знищити всі згадки назавжди,
чи дивитися на них і постійно згадувати?

Є жінки, котрі не залишають сліду — прийшли, побули, пішли.
Інколи навіть серед ночі хочеться викликати таксі, щоб пішли швидше.

А є такі, котрі пішли, але залишили всюди слід.
Ти дивишся на той слід, і дбайливо протираєш пил під її капцями, та ставиш їх на місце.
Раптом прийде, а перевзутися нема в що...

Цікаво, чи одягне вона на нове «чуже» побачення
ту білизну, в якій приходила до мене?
Так само питиме чорну «Каву зі Львова», чи скаже, що їй подобається інша?

Буде переказувати ті ж самі історії
зі свого життя, які я слухав (і які слухали до мене)?

З кожним днем, тижнем, місяцем, роком таких історій назбирується дедалі більше.
Та тільки часу нашого, щоб слухати, залишається менше.

Щоб вислухати нарешті наші поокремі історії, спробувати написати щось спільно.
Та тільки кава не зварена, чорна, «Зі Львова».
І капці стоять, пил збирають. Не чіпані.

Юлія Климчук