«Ти мене ще не знаєш»

З роботи Віктор (імена в матеріалі змінено) повернувся похмурий.
Марина це завважила, однак швиденько накрила стіл.
— Сідай, соколику, вечеряй! — защебетала молода, пухка, як пиріжок, господиня. — Я тебе виглядала.
Віктор замислено всміхнувся. Їв мляво, наче без апетиту. Гострий і великий його кадик поволеньки то піднімався, то опускався.
А коли Марина вловила вкрадливо-полохливі Вікторові погляди у свій бік, то глибоко в грудях щось підступно кольнуло. Затим одна за одною накотилися зрадливі думки.
Однак обережно поцікавилась:
— У тебе все гаразд?
— Та ніби, — нехотя відказав.
— Сьогодні ти приїхав пізніше.
— На новий об’єкт усією бригадою їздили. Хату будемо ставити. Зруб. Ще один непоганий підробіток.
— Вітю…
— Що?
— Я скучила за тобою.
Не підводячи погляду, він знову всміхнувся.
А Марина все щебетала:
— Я так жду наступного тижня! Так жду!
— А що там? — тільки тепер, наче здивовано, подивився на співмешканку, з якою вже прожив без малого два роки.
— Як??! Вітю, ти що?! Ми ж розписуємося!
— А-а. Призабув.
— Призабув?
— Ну… А чого ти зараз про це сказала?
— Я знаю… Радію. Що нарешті житимемо, як люди.
Віктор скептично відказав:
— Та хіба тільки штамп у паспорті робить людей щасливими?
Мабуть, усі жилочки напружились у тілі Марини. Зблідши, спитала:
— Що ти, Вітю, маєш на увазі?
Зрозумівши, що перегнув палицю, Віктор почав викручуватися:
— Скільки зараз сімей живе у вільному шлюбі, і нічого. Зараз навіть так модно.
— І все одно я тебе не розумію, — мінилася молода жінка. — Ми ж уже все вирішили.
— Так я ж не маю нічого проти.
— Тоді навіщо було оце кіно влаштовувати?
— Вибач… Та й уже пізно. Рано вставати. Новий об’єкт.
Коли полягали, Марина притислася до Віктора. Замуркотіла на вушко:
— Ти такий тепленький.
Однак це не пробудило у Віктора відповідної реакції. Він черство відказав:
— Давай уранці. Втомився я, — і відвернувся до стінки. В його уяві постала остання солодка зустріч із Ларисою, її тугі груди, пухкі вуста, м’ятний запах довгого пшеничного волосся. Ну, як відректися від неї, Лариси? Що це? Кохання? Але ж і Марина йому не байдужа. А що, коли вона дізнається про його друге життя?
З такими думками Віктор і заснув.

— Ох і дурна ж ти, Маринко!
— Марина від несподіванки аж відсахнулася.
— Ти б спочатку привіталася, — з подивом дорікнула сусідці. — І чого я дурна?
Валентина неначе покрадьки роззирнулася.
— Як чого? — перепитала. — Тільки дурний не бачить і не знає про походеньки твого голуба.
Марина зблідла. Запинаючись, спитала:
— Які походеньки?
— Твого Вітька. До Лариски. Давно до неї вчащає. Як її Степан десь завіявся, так Вітько твій і пірнає в кубельце до Лариски. — А я думала, що ти знаєш. І мовчиш. Прощаєш йому. І їй.
— От сука!
— Хто? — заточилася Валентина.
— Лариска. Та й той кобель! — зло відказала Марина і повернула додому, передумавши йти до магазину.
А Валентина, ще трохи пороззиравшись, крутнула в протилежний провулок.

Віктор сидів біля телевізора, коли повернулася Марина.
— Так швидко вернулася? — здивовано подивився на громадянську дружину Віктор. — І без покупок?
— Лариска все викупила в магазині! — зневажливо-іронічно проказала Марина.
Віктор умить побілів. І мову йому відібрало.
Марина із гірким докором продовжила:
— Кажеш, утомився? І мордою — до стінки. А вранці — знову безсилий. От дурна. Як сліпа ходжу, і не бачу, як мій коханий з іншою милується. Чого мовчиш? Виправдовуйся!
— А що тут уже… — туплячи очі в підлогу почав було Віктор.
— І справді: «що вже»? — з болем у серці відказала Марина і знеможено сіла на стілець. Такої зради від Віктора не чекала. По якомусь часі з притиском проказала. — Не кинеш її — порішу! Ти мене ще не знаєш.
Віктор навіть не спитав кого саме вона порішить. Її? Його? Чи обох?

З’ясовувати стосунки із Ларисою Марина не стала. Але затаїла на неї злобу. Вичікувала.
Віктор же деякий час до коханки не ходив. Однак це тривало недовго. Ларисині тугі груди, пухкі вуста, м’ятний запах волосся знову поманили Віктора…
Чергова зустріч із Валентиною, її осудливий погляд, штовхнули Марину до дій.

Була північ. Марина із сокирою в руках стояла під вікном ненависної суперниці.
«Чим ударити? Гостряком чи обухом?» — подумала Марина і постукала в шибку.
Шансів уникнути удару в Лариси не було. Вона, мов підкошена, рухнула на пришерхлу морозом землю.
Віктор лише встиг побачити закривавлене лезо сокири. Це було останнє, що він побачив у житті...
Марину навіть не гризли докори сумління. Вона довго стояла у дворі у благенькому вбранні і не відчувала холоду. Дивилася в порожнечу ночі…