Збирати традиції і співати народні пісні — одне задоволення!

Дивлячись на цю жінку, здається, що вона заряджається красою та енергетикою від любові до українських традицій. Цю любов прищепили маленькій Галі її рідні — мама з татом дуже гарно співали в дуеті народні пісні, а бабуся в рідному селі Радулин часто водила її на весілля та інші обрядові дійства. Галинка виросла і стала обряди збирати, записувати, відворювати, очолила фольклорні ансамблі.

---

Уже багато років Галина Кучинська навчає дітей любити рідне, українське. Не виникає сумнівів, що її вихованці — майбутні дорослі громадяни — не будуть сперечатися навколо питання, якою мовою спілкуватися в Україні, і чому любов до своєї країни в серцях є понад усе.



— Галино Оксентіївно, важко переоцінити Ваш внесок у виховання патріотів. Зараз це — наш найбільш цінний ресурс, а Ви — наш звягельський соловейко. Чи не так?

— Певний час я ним дійсно була, але за роки моєї роботи всі вміння, професійність народного співу вклала у своїх вихованців. Тож звягельськими соловейками тепер слід вважати їх.



— Що вважаєте своїм найкращим творчим проєктом?

— Оскільки я захоплююся народним мистецтвом, здебільшого автентичними творами та обрядовістю, найкращим творчим проєктом вважаю запис та відтворення весільної обрядовості. У селі Радулин Звягельського району (раніше — Баранівського), де я народилася, записала пісні коровайного обряду, розплітання коси, весільні пісні. Це те, що, на жаль, не повернеться, але воно було в історії.



— Сучасні молодята теж зараз на весіллях вдаються до українських традицій. Це ж добре?

— Хоч і називають ці весілля українськими, але нічого зі справжньої обрядовості не залишилося на весіллях. Хіба що «Чоботи» і знімання фати нареченої, проте вони колись проходили інакше. І щоб знати як — важливо не втрачати це з пам’яті, зберігати давні традиції і шанувати.

— Це і є завданням творчих колективів, де ви є керівником, а саме — народного аматорського вокального ансамблю «Віра» Палацу культури та зразкового фольклорного ансамблю «Мальва» Центру позашкільної освіти.

— Так. Відтворювати і популяризувати пісні та обряди.



— Не так багато людей збирають по краплинках, по селах українську культуру. Як це прийшло у Ваше життя?

— Любов до народного мистецтва прищепила мені бабуся Любов Сидорівна. «Любочка», як її називали в селі за маленький зріст. Вона водила мене на коровай, весілля, хрестини, проводи в армію, Купайла, а я все вбирала, скрізь на цих обрядах звучали пісні.



Мій тато мав гарний тембр, дуже гарно співав із мамою в дуеті. Мама — педагог, була навчена співу, а тато — зоотехнік, співав звичайні народні пісні. «Ой, піду я в ліс по дрова, назбираю лому. Завів мене дурний розум в далеку сторону…»

Впливали на мене звичайні радуличани, моє оточення. Тоді вміли співати всі.

Пізніше, коли я вступила до Житомирського технікуму землевпорядкування на бухгалтера, мене записали в ансамбль «Барвінок», що працював при навчальному закладі. Керівником був талановитий чоловік, який нині за обрієм, заслужений працівник культури України Юрій Оксентович Лагасюк. Саме від нього навчилася я професійного співу. Дізналася, як звучить хор, про важливість голосів у ньому.

У нашому місті я 30 років співала в народному ансамблі пісні і танцю «Полісся». Моїм наставником став заслужений працівник культури України Михайло Артемюк, який теж нині далеко за обрієм.

Також співаю в ансамблі «Віра», керівником якого була заслужений працівник культури України Віра Матвійчук — моя колега, наставниця, вчитель. Саме за її сприяння свого часу я познайомилася з тріо «Золоті ключі», керувала яким народна артистка України Ніна Матвієнко.



Ми співали пісні з їхнього репертуару. Пісні прадавні, козацькі, стрілецькі, родинно-побутові, сирітські. І це було для мене великою, гарною школою.

— Очевидно, професія бухгалтера не дуже відгукнулася у Вашій пісенній душі, тому здобули ближчу для себе освіту фольклориста?

— Так, у Рівненському державному гуманітарному унверситеті. На кафедрі фольклору познайомилася з надзвичайними викладачами. Зрозуміла, що якщо полинув у цей мистецький вир пісенної спадщини, то вже не захочеш із нього вертатися. Викладачі записали чималий пласт пісень рівненського Полісся, і я багато чого в цих людей навчилася.

— Коли говорите про українські пісні, то ніби душа народу промовляє. Як Вам це вдається?



— Знаєте, наш фольклор — надзвичайний. Пронизує звуком кожну клітинку, твою сутність. Співати народні пісні — одне задоволення. Їх потрібно не лише чути, а й розуміти.

Згадую слова свого наставника Михайла Артемюка, який закінчував репетиції словами: «Діти мої, шануймося, робімо свою справу, бо без шани до своїх традицій нічого не буде». Пройшли роки, і погляньте: зараз повертається народна любов до мови, традицій, свого і рідного.



— Ви розповіли, що багато обрядів втрачено. А які з них особливо цікаві? Можливо, можна відновити їх не лише у вузьких мистецьких колах?

— Наприклад, весільна обрядовість — невичерпне джерело народних традицій. Сватання, заручини, оглядини, коровай, саме весілля, викуп молодої і багато всього іншого. Одне лише випікання короваю чого варте було в наших предків! У нас зараз випікають пекарі, а в народі було по-іншому.

Випікали його шановані в селі жінки, які обов’язково гарно (!) жили в шлюбі. На випікання урочисто запрошували гостей. Не листівкою, звісно. Робила це молода або княгиня (так в Україні називали наречену, а нареченого називали молодий або князь).

Дружки одягали молоду у вишиванку, вінок зі стрічками, і вона йшла запрошувати від хати до хати. Перед цим її благословляла мати, адже без благословення ніхто нічого не робив.

Кожен етап весілля благословляли і супроводжували піснями. У піснях під час випікання короваю оспівували зміст жінки в цьому світі, народження дітей. Коровайниці мили руки і цю водичку виливали під дерево в саду. «Щоб Ганнуся Іванка любила, і щоб вишенька вишеньки родила». Спечений коровай прикрашали дружки, співаючи ліричні пісні.



Якось мама Єва Гнатівна йшла з роботи, а їй сусіди кажуть: «Ваша Галя вже пів вулиці на весілля запросила». Мені було 5-6 років тоді. Дівчата мене увібрали в молоду, сплели мені віночок із квітами, стрічки зробили з халату вельветового (сміється — авт.). І пішла я від хати до хати. Отак з дитинства я любила цю обрядовість.



Зараз ми вивчаємо і відтворюємо ці звичаї із вихованцями ансамблю «Мальва». На новорічно-різдвяні свята вітаємо містян у національних костюмах, з колядками, з традиціями. Людям це подобається.

А ще беремо участь і здобуваємо відзнаки в фольклорних фестивалях і конкурсах. Вони дають нам можливість продемонструвати обряди свого краю і дізнаватися про традиції інших регіонів.

— Дякуємо Вам за важливу роботу!— І я Вам дякую за розмову!

Юлія КЛИМЧУК