Схованка під копицею листя...

(Продовження. Початок : Схованка під копицею листя...)

Дорогою до схованки…

Вони вже хвилин з тридцять пробиралися до потаємного місця.

Один із правоохоронців слідчо-оперативної групи, котрому обличчя пошкрябало цупке гілляччя груші-дички, нервово гукнув:

— Гей, Сусанін, ще довго вестимеш?

— Ти мені, пане поліцейський, того історичного москаля не згадуй. Бачиш, йому не терпиться! Теж мені... — Сергій Андрійович Тихончук недоговорив (імена в матеріалі змінено). Йому в цю мить запаморочилося в голові. На якусь хвилю старий зупинився, туманно подумавши: «А раптом то... не людина! Може, то лялька, а я... Та ні! Ще кілька днів тому цієї купи там не було. І який дурень туди, у хащі, всілякий непотріб возитиме?»

— Сергію Андрійовичу, — торкнув Тихончука за плече старший слідчо-оперативної групи, майор Сташенко. — Ви як?

— Нічого... Я так, — мовив старий, прибираючи рукою з перед очей густе віття бузини, а відтак кивнув. — Ми вже дійшли. Он вона... Біля тієї берізки...

Та вже й пошуковий пес Барс рвався до тієї моторошної місцини.

...Коли копиця була розкрита, старий Тихончук здивовано-злякано вигукнув:

— Та це ж дочка моєї сусідки, Катерини Кравець! Софійка... Яке ж горе. Її батько, Володимир, десь на півдні воює.

У цю мить пес Барс, за кілька кроків від тієї схованки, завзято гріб лапами землю.

Головний підозрюваний

Андрія Ващенка затримали на автовокзалі в передобідній час. У нього був квиток на Київ. Йому оголосили підозру у вбивстві односельчанки.

Затриманого доставили до відділу поліції. Капітан Савченко, заступник начальника карного розшуку, одразу ж почав допит:

— Мета вашої поїздки до Києва?

Андрій Ващенко розгублено почав заламувати свої «музикальні» пальці.

— Хотів купити там ноутбук, — після хвилинної мовчанки відказав Андрій.

— А в нас що, не можна ноутбук купити?

— У Києві дешевше.

— Хм... — Капітан замислено полистав якісь папери на столі, а затим, пильно подивившись на допитуваного, відчеканив:

— Двадцять третього вересня, близько півночі, вас бачили разом із Софією Кравець неподалік сільського парку!

Андрій здригнувся, пригадавши оголошені йому страшні підозри біля автовокзалу.

— Був... — ніби винувато вичавив Андрій. — Ми зустрічалися. Але тоді поговорили і вона... пішла додому.

— Додому?

Андрія знову пройняли дрижаки.

Капітан Савченко нетерпляче перепитав:

— Ви впевнені, що Софія Кравець додому пішла?

— Мабуть, — невпевнено відказав Ващенко.

— Між вами стався конфлікт.

Андрій раптом заплакав.

Схлипуючи, судорожно говорив:

— Я її кохав... Дуже... Хіба я міг таке... Таке... Так, ми посварилися. Але це не значить...

— Через що виникла сварка?

— Переді мною Софійка зустрічалася з Олександром. У парку. Біля клубу.

— З яким Олександром? — Напружився капітан.

— Із Кованим.

— Хто він такий?

— Живе в сусідньому селі. Колись він і Софійка зустрічалися. Але недовго. Він якийсь пришелепуватий.

Савченко підсунув до Ващенка папірець.

— Підпишіть.

— Що це?

— Письмове зобов’язання. Підписка про невиїзд.

— То я...

— Поки вільний.

У матері загиблої

Згодом експерти дійшли висновку, що смерть дівчини настала від механічного удушення. Словом, її задушили.

Правоохоронці продовжували опитувати жителів села.

Найважче було говорити із вбитою горем матір’ю. Вона розповіла, що до дочки хтось телефонував того пізнього вечора, і Софія кудись пішла. Після того додому не повернулася і на дзвінки не відповідала. Точніше, перебувала у зоні недосяжності.

А ще Катерина Кравець повідала, що донедавна Софія зустрічалася з Олександром Кованим. Та через його нестерпний характер дочка з ним розірвала стосунки. Затим — Андрій Ващенко. Добрий, чемний хлопець...

Оце і все.

Розмова з тіткою

Хату Галини Супрун, тітки Олександра Кованого, капітану Савченку показали сусіди.

В оселі було затишно. На підвіконнях — вазони. Світлі штори. Усюди прибрано. Хоч і незаможно...

Галина Петрівна дещо розгубилася такому гостю.

А той не зволікав, одразу перейшов до діла:

— Олександр Кований — ваш племінник?

Галина Петрівна враз сполошилася:

— А що він натворив-то?!

— Натворив чи не натворив — це ще потрібно буде... До речі, а де він зараз?

— Хто?

— Ваш племінник.

— Вже другий день, як не з’являється. Отаке воно.

— І так часто буває?

— Коли як... — ухиляючись, відказала Супрун. Відтак, хвилю помовчавши, додала: — Може на заробітки поїхати, не попередивши. Отакий він.

— Двадцять третього вересня о котрій він пішов із дому?

— Десь... одинадцята була. Вечора. Я вже задрімала, коли чую — двері гупнули. Мусила вставати. Закритися. Бо хтозна, чи повернеться. Отаке воно. Ага. Сашко був пізньою дитиною у Кованих. Люба, значить, Сашкова мати, довго не могла завагітніти. Коли ж народився хлопчик, вони були такі щасливі... Років десь через десять потому помер батько. А потім, щось за років два, і Люба пішла у засвіти. Малого Сашка забрала до себе, як опікун. Потім, підрісши, Сашко вивчився на водія. Та через бідноту їздив із бригадою до Києва на заробітки. На будівництво. Заробляв непогано. Вдягнувся. Купив комп’ютер. Телевізор-плазму. Отаке воно. Правда, норовливий був Сашко... Ой, що я таке змолола, як вже про померлого.

— Якщо племінник об’явиться, зателефонуйте на цей номер телефону. — Капітан Савченко поклав на стіл візитну картку.

Галина Супрун злякано розплющила очі.

— Невже він, ото, Софію...

— Повідомите, гаразд?

— Так, так, звичайно.

Далі буде...

Микола МАРУСЯК