«Поговори зі мною…»
- Актуально
- 11
- коментар(і)
- 05-01-2024 11:32
Про кожну історію з фронту можна написати окрему книгу. Ми звикли вважати оборонців нашої держави патріотами, але вони — не лише люди, які навчилися вправно вбивати ворогів. Вони мають власні плани, мрії, цінності, бажання — ніяк не про війну, про мирне життя. На жаль, мирне життя для них зараз недосяжне. Для когось — уже багато років війни. І це дуже болить.
Молоді хлопці й старші чоловіки з бородами, шрамами, свіжими і колишніми пораненнями, глибокими зморшками, сивим волоссям... Від пережитого на війні одні замикаються в собі, інших не можна переслухати. А коли вже линули спогади зі зраненої душі — то як повноводна річка, слухай і дивися, щоб не знесло потоком стрімких, важких переживань.
Трапляється, що їхні кохані не витримують випробувань і з якихось причин розривають стосунки. Тоді особливо важко. Бо близькі люди для захисників — часто єдина розрада, а коли підтримки не стає, то... Хтось так і не завів стосунків, бо вважає, що не зрозуміє ніхто їхню понівечену фронтом психіку.
Вони рятують уві сні побратимів, сердяться, коли не знаходять в тилу взаєморозуміння, а коли замість окопів бачать новорічні вогники, то в їхніх очах можна прочитати німе запитання: невже зараз можуть бути свята?
А ще вони щиро дякують за будь-яку підтримку: домашню їжу, шкарпетки, моральну підтримку... Не кажучи вже про воєнну амуніцію.
«Я понад усе хочу мати сім’ю: кохану, дітей, а не оту залізну медальку і щоб за посвідчення УБД, здобуте в бою потом і кров’ю, безкоштовно проїхати в маршрутці, — розповів один із захисників, який приїхав з фронту. — Натомість я маю окопи і автомат, який щодня і щоночі обіймаю, з яким сплю замість жінки. Ще я хочу маму обійняти, яку давно не бачив. А замість того на фронті в мене 4 метри клейонки, і мушу спати на холодній землі...
Не хочу я тих тисяч, які платять на передовій. Ці гроші не варті життів. Проте, ми присягнули на вірність Батьківщині, і ми боронимо. Україна — понад усе.
Після поранення руки — третя операція уже в мене. Кепські справи. Кістка гноїться, лікарі хотіли руку ампутувати. Не погодився. Попри це, хочуть знову в Авдіївку мене відправити... Із такою рукою, якою я навіть автомат не можу перезарядити? Як гарматне м’ясо? Відчуваю цього разу, що не повернуся звідти. І не хочу їхати. Я втомився воювати з 2016-го.
Ми воюємо і живемо за те, що кожен українець нам допомагає. Бабулька з двома тисячами мізерної пенсії останнє на фронт гідна віддати. І всі інші люди. Ви — наша незмінна підтримка. Не можу такого сказати про державу.
Бо чому військова форма продається, якщо вона має видаватися на складі? Чому на власності ЗСУ хтось наживається? Чому нікого за це не карають? Після поранення в нас 650 гривень зарплатні поза штатом, а все доводиться по-новому купувати. Бо втрачене на фронті. Поки не списали майно — нового не дадуть, а списують дуже довго… Ми тоді — як бомжі, навіть одягнутися нема в що.
Одна лише військова флісова кофта коштує 1200 грн. Нова амуніція — близько 15 тис. Це нормально?! Чужі люди в тилу купують нам необхідне, годують. Що це за влада, коли депутати набивають кишені, а захисники після поранень побиваються за 650 гривень на місяць?
Різні думки після цього всього виникають. Піти в СЗЧ (самовільне залишення частини, яке карається позбавленням волі на 5-10 років)? Так деякі роблять. Але як потім в очі дивитися людям, за яких життя віддаємо?
Ми потрібні, поки на війні. Потім держава нас кидає напризволяще. Чого ми варті без рук і ніг? Пацани повернуться і порвуть той парламент. Зараз не можуть цього зробити, бо бойові позиції не можна залишати напризволяще.
Якщо ми не підемо на війну, то орки будуть гвалтувати наших жінок, дітей. Тому, як стояв на захисті, так і буду стояти. Заради того, щоб ви не бачили того, що я побачив…
Хочу дім побудувати. Мрію з передової приїхати з букетом, щоб кохана мене зустріла і кинулася з поцілунками в обійми. А мої друзі на цвинтарі лежать. Загинули за Україну. Я теж буду стояти до кінця, скільки мені Бог дасть».
Це — лиш одна з історій, а їх різних — безліч.
Підтримаймо захисників. Щоразу, коли вони звертаються по допомогу або ж, навпаки, коли мовчки стискають зуби, поглиблюючи переживаннями зморшки на своїх обвітрених обличчях, додаючи сивини на скроні й закарбовуючи в пам’ять спогади, що навічно там оселяються душевними ранами. Моральні травми часто болять сильніше, ніж фізичні. І як довго вони загоюватимуться — від нас теж залежить.
Молоді хлопці й старші чоловіки з бородами, шрамами, свіжими і колишніми пораненнями, глибокими зморшками, сивим волоссям... Від пережитого на війні одні замикаються в собі, інших не можна переслухати. А коли вже линули спогади зі зраненої душі — то як повноводна річка, слухай і дивися, щоб не знесло потоком стрімких, важких переживань.
Трапляється, що їхні кохані не витримують випробувань і з якихось причин розривають стосунки. Тоді особливо важко. Бо близькі люди для захисників — часто єдина розрада, а коли підтримки не стає, то... Хтось так і не завів стосунків, бо вважає, що не зрозуміє ніхто їхню понівечену фронтом психіку.
Вони рятують уві сні побратимів, сердяться, коли не знаходять в тилу взаєморозуміння, а коли замість окопів бачать новорічні вогники, то в їхніх очах можна прочитати німе запитання: невже зараз можуть бути свята?
А ще вони щиро дякують за будь-яку підтримку: домашню їжу, шкарпетки, моральну підтримку... Не кажучи вже про воєнну амуніцію.
«Я понад усе хочу мати сім’ю: кохану, дітей, а не оту залізну медальку і щоб за посвідчення УБД, здобуте в бою потом і кров’ю, безкоштовно проїхати в маршрутці, — розповів один із захисників, який приїхав з фронту. — Натомість я маю окопи і автомат, який щодня і щоночі обіймаю, з яким сплю замість жінки. Ще я хочу маму обійняти, яку давно не бачив. А замість того на фронті в мене 4 метри клейонки, і мушу спати на холодній землі...
Не хочу я тих тисяч, які платять на передовій. Ці гроші не варті життів. Проте, ми присягнули на вірність Батьківщині, і ми боронимо. Україна — понад усе.
Після поранення руки — третя операція уже в мене. Кепські справи. Кістка гноїться, лікарі хотіли руку ампутувати. Не погодився. Попри це, хочуть знову в Авдіївку мене відправити... Із такою рукою, якою я навіть автомат не можу перезарядити? Як гарматне м’ясо? Відчуваю цього разу, що не повернуся звідти. І не хочу їхати. Я втомився воювати з 2016-го.
Ми воюємо і живемо за те, що кожен українець нам допомагає. Бабулька з двома тисячами мізерної пенсії останнє на фронт гідна віддати. І всі інші люди. Ви — наша незмінна підтримка. Не можу такого сказати про державу.
Бо чому військова форма продається, якщо вона має видаватися на складі? Чому на власності ЗСУ хтось наживається? Чому нікого за це не карають? Після поранення в нас 650 гривень зарплатні поза штатом, а все доводиться по-новому купувати. Бо втрачене на фронті. Поки не списали майно — нового не дадуть, а списують дуже довго… Ми тоді — як бомжі, навіть одягнутися нема в що.
Одна лише військова флісова кофта коштує 1200 грн. Нова амуніція — близько 15 тис. Це нормально?! Чужі люди в тилу купують нам необхідне, годують. Що це за влада, коли депутати набивають кишені, а захисники після поранень побиваються за 650 гривень на місяць?
Різні думки після цього всього виникають. Піти в СЗЧ (самовільне залишення частини, яке карається позбавленням волі на 5-10 років)? Так деякі роблять. Але як потім в очі дивитися людям, за яких життя віддаємо?
Ми потрібні, поки на війні. Потім держава нас кидає напризволяще. Чого ми варті без рук і ніг? Пацани повернуться і порвуть той парламент. Зараз не можуть цього зробити, бо бойові позиції не можна залишати напризволяще.
Якщо ми не підемо на війну, то орки будуть гвалтувати наших жінок, дітей. Тому, як стояв на захисті, так і буду стояти. Заради того, щоб ви не бачили того, що я побачив…
Хочу дім побудувати. Мрію з передової приїхати з букетом, щоб кохана мене зустріла і кинулася з поцілунками в обійми. А мої друзі на цвинтарі лежать. Загинули за Україну. Я теж буду стояти до кінця, скільки мені Бог дасть».
Це — лиш одна з історій, а їх різних — безліч.
Підтримаймо захисників. Щоразу, коли вони звертаються по допомогу або ж, навпаки, коли мовчки стискають зуби, поглиблюючи переживаннями зморшки на своїх обвітрених обличчях, додаючи сивини на скроні й закарбовуючи в пам’ять спогади, що навічно там оселяються душевними ранами. Моральні травми часто болять сильніше, ніж фізичні. І як довго вони загоюватимуться — від нас теж залежить.
Записала Юлія КЛИМЧУК
Коментарі відсутні