«Повернулася в Україну, бо я — патріотка» Історія маріупольчанки після депортації

Дівчина з Маріуполя — 26-річна Анастасія Романенко — відчула на собі всі жахи війни: зруйноване бойовими діями рідне місто, депортацію, спілкування з рашистами на ворожій землі… Їй із сім’єю довелося поневірятися різними 
країнами, але любов до України перемогла, і дівчина повернулася додому. «Я — українка. Ось і вся моя біографія», — каже Настя. У листопаді вона приїхала жити у Звягель.

Настя влаштувалася на швейну фабрику «Леся», щоб мати дохід і професійно розвиватися. На підприємстві активно підтримують ВПО: пропонують роботу, навчають шити, матеріально заохочують, допомагають компенсувати винайм житла. 

Попри пережите, Анастасія — весела й усміхнена оптимістка. Такі люди вчать не здаватися. І це дуже цінний, корисний досвід. У неї дуже гарна українська мова, хоча з народження спілкувалася російською. Мала на меті вивчити українську і зробила це: читала книжки, дивилася увесь контент українською, фільми — з українським дубляжем.

1. Маріуполь ніколи не був проросійським містом

— Я усе життя прожила в Маріуполі, — розповіла Настя. — Склався стереотип, що це було проросійське місто, але це — не так. Географічно Маріуполь близько розташований до росії, їхня пропаганда на нас сильно впливала. Тим не менше, більша частина мешканців були проукраїнськими. Чим довше тривала війна — тим краще ми розуміли, що творить росія. 

Із початком повномасштабної війни виїхали всією сім’єю: мама, сестра, племінник і три кицьки. Взяли з собою лише пару валіз. Ось і все.

— Я ще в перший день сходила на роботу в ломбард, де працювала оцінницею майна, на тому все й закінчилося. Одразу намагалася бути корисною для України. Хотіла здати кров, але захворіла. Ходила до волонтерів плести маскувальні сітки. Шукала мітки на порожніх вулицях, коли всі ховалися в будинках. Замащувала фарбою адреси на будинках, щоб окупанти не орієнтувалися. Робила це настільки завзято, шо в місцевих чатах навіть писали про дивну дівчину, котра бігає по місту і щось робить (сміється — авт.). Одного разу люди викликали до мене військових з автоматами. Коли я пояснила, що роблю, то вони ще й допомагали мені. 

1. «Думали, швидко повернемося додому…»

Потім рашисти почали сильно обстрілювати наш район «Черемушки», — згадує Настя. — Це було на свято, 8 березня. Навпроти нашого будинку ракета влучила в багатоповерхівку. Перша реакція — бігти рятувати людей, а наступної миті ти розумієш, що рятувати там уже нема кого… 

Ми з сусідами, нас було семеро, ховалися в дуже маленькому підвалі. Дихати було нічим, задихалися, тому, попри обстріли, за якийсь час мусили піти з того підвалу на гору. 

Через місяць активних бойових дій ми з сім’єю пішли в село, розташоване за 30 км. Думали тоді, що все швидко закінчиться, що українська армія швидко виб’є росіян із сепаратистами, і ми повернемося додому. Так, як це було в 2014-му році. Але, на жаль, цього разу так не сталося. 

Через два місяці ми повернулися в окупований  Маріуполь. Нашого житла вже не існувало — багатоповерхівка наполовину згоріла, у нашій квартирі все було зруйновано... Наскільки мені відомо, пізніше рашисти взагалі знесли наш будинок. Такої адреси більше не існує. Тиждень ми прожили в бабусиній квартирі, розуміючи, що маємо виїхати з міста.

Були чутки, ніби можна виїхати автобусом з Маріуполя в Україну. Ніби існують якісь домовленості, хоча всі ми знаємо якість «домовленостей» з росіянами. Згодом виявилося, що ніяких домовленостей не було. На автобусах, які рашисти називали евакуаційними, а по суті це була депортація, крали людей і вивозили хтозна куди. У якісь табори в польових умовах, де жили в наметах, без жодних умов, було холодно. Йшли дощі, й усі книги, які я з собою брала, промокли і попсувалися. Читати їх було неможливо. У нас не було можливості обирати, куди їхати.

1. Діагноз «путін головного мозку»

Маємо родичів у росії. І ми подумали, якщо нас депортують, то поїдемо до них. Вивозили нас зі «Спорт сіті» — гігантського торгового центру в Маріуполі, ущент зруйнованого. Напряму виїхати з міста було неможливо, тож довелося їхати об’їзними шляхами. 

Неймовірно важко було бачити своє зруйноване місто… З Ростова ми поїхали до родичів, на хутір. Як виявилося, там у людей був діагноз «путін головного мозку». Вони дивилися брехливі новини про нього, захищали його і т.д. Неможливо було з ними поруч перебувати, але нам довелося три місяці там прожити. Ми приїхали змучені, виснажені морально і фізично, заощадження були витрачені.

Росіяни — кардинально інші люди, відрізняються від нас дуже…. Наприклад, у родичів вдома є туалет, але вони користуються вуличним. Бо яма є, але не можна туди часто ходити, щоб не довелося чистити. Я запитала, чому не можна почистити яму? Сказали, що дорого. Дорого — це тисяча рублів. А ми в магазині на продукти на чотирьох людей витрачали близько 4-х тисяч… 

Українці багато коштів вкладають в облаштування свого комфорту, а в рашистів цього немає. Родичі жили в занедбаному будинку, який розвалювався на очах.  Я такого собі уявити не могла, чесно. 

1. Ходять у футболках із «Z» і тішаться

На українські паспорти росіяни реагують негативно. Не розпитували нас нічого, але вираз обличчя при цьому був «промовистий».

Племінник у росії працює на заводі, де виробляють зброю, що вбиває українців. З ним я не могла поговорити про це, бо мене трусити починало, то запитала у вітчима: як так можна? На що отримала шокуючу відповідь: «Зате він виплатив іпотеку».

Була можливість влаштуватися на роботу, бо треба було виживати, але коли я дізналася, що рашисти роблять копії паспортів біженців і кудись їх відправляють, то відмовилася.

Морально важко було знаходитися на землі ворогів. В Україні я бачила їхні «зетки» на ворожій техніці і формі, а в росії люди ходять у кепках, футболках з цими літерами. Вони з цього зробили тренд. Ці речі в них скрізь продаються. На їхню думку, це прикольно… Уявляєте, як жахливо? На магазинах малюють оті «Z»-ки, на стінах, білбордах тощо. У мене від цього були панічні атаки. 

Одного разу ми там почули звук вертольоту, дуже злякалися. У Маріуполі цей звук означав, що треба ховатися. Схопилися за руки, вертоліт пролетів, і… нічого не сталося. На постріли, які ми чули з кордону, вони реагують інакше, ніж ми. Для них це — наче кіно якесь. Вони цього не бояться, не замислюються, чому десь там стріляють. 

1. «Не хочуть чути, що вони — кати і вбивці»

Інколи росіяни запитували, що відбувається в Україні, але чути правду вони не хотіли. Їм не подобалося те, що ми розповідали. Неприємно чути, що вони — кати, вбивці, прийшли на чужу землю загарбниками. Вони не розуміють різниці між нами, нашими світоглядами. Там є адекватні люди, але нам від того байдуже, адже вони нічого досі не спромоглися зробити, щоб припинити війну в Україні. Поки вони «умовно проти війни», у нас гинуть люди…

Мене тітка моя застерігала, що нікому нічого зайвого не потрібно говорити, бо може приїхати машина і кудись тебе повезти. Уявляєте? Не можу такого уявити в своїй державі… Не можна говорити про політику, називати війною «спецоперацію» (по їхньому). Обов’язково знайдуться люди, які «настучать» на тебе. 

Єдине позитивне враження про перебування там у мене було з ветеринарної лікарні, куди ми возили своїх котів. Нам зробили знижку, бо ми — люди з Маріуполя.

Війною я психологічно травмована, мені важко спілкуватися. Їм цього було не зрозуміти, вони вважали це дивацтвом. Настільки не розуміли наш стан, що одна дівчина запросила мене погуляти і взяла з собою друга-військового… З російської армії… Він розповідав, що поїде на якісь навчання. А чи то насправді так мало бути, чи його десь під наш Бахмут мали завезти, хтозна… Для мене та розмова була жахом. Я сказала, що мені треба додому. Звісно, були думки накинутися на нього люто, але мене наче паралізувало від безвиході. 

1. Довгий шлях додому

Потім ми з сім’єю почали шукати волонтерів, щоб виїхати за кордон. У Польщі і Німеччині вже було дуже багато наших переселенців. На кордоні з Латвією зупинилися в естонському містечку Валга, на декілька місяців залишилися там волонтерити. Допомагали приймати інших біженців, облаштовуватися на чужині.

В Естонії я пішла працювати на швейну фабрику. Коли племіннику мало виповнитися 18 років, і йому мали припинити платити соціальну виплату, а жити на одну мою зарплату було б важко, довелося їхати в Фінляндію. Там нам дали соціальну квартиру, допомагали їжею та одягом. Мову там пропонують скрізь вивчати: держава не дозволить тобі працювати, поки не вивчиш фінську. 

Мої рідні наразі залишаються в Фінляндії. Вони бояться вибухів, прокидатися і засипати під них, сидіти в підвалах, укриттях. Якось я написала мамі, що у Звягелі літають шахеди, і ми сидимо в коридорі. Це викликало в моєї сім’ї паніку. Сестра і мама плакали, переживали за мене. 

Я дуже хотіла додому, тому повернулася. Не погоджуюся, що в Європі краще, ніж у нас. Там теж є купа проблем. А Україна — молода держава, у нас усе попереду. 

У Звягель я приїхала на запрошення подруги. Відчуваю себе тут, як вдома. 

Як казала Леся Українка: «щоб не плакати, я сміялася». Знаєте, кожна людина в Україні зараз переживає свій біль. Якщо думати тільки про війну, то з цієї моральної прірви важко врятуватися. Треба жити далі, думати про майбутнє, бо Україна — про майбутнє. Про минуле  — це росія. 

Юлія КЛИМЧУК
На фото: Звягель став 
для Анастасії Романенко 
другою домівкою після Маріуполя.