«… Ну, скільки ти візьмеш із собою півторачок — дві-три?»

Вода «на нулі» — друга за цінністю після набоїв і спорядження

Про це не раз згадує в товариських розмовах штурмовик 1-ї окремої бригади морської піхоти Павло Данилишин.

До повномасштабного вторгнення він працював зубним техніком. У Збройні Сили України пішов добровольцем. У навчальному центрі здобув військову освіту за спеціальністю «оператор-навідник ручного зенітного комплексу (ПЗРК)». Півтора року служив на посадах стрільця-снайпера, навідника крупнокаліберного кулемету.

Два його рідні брати й зараз служать у ЗСУ. Вони — військові медики. Влітку 2023 року родина зазнала непоправної втрати — загинув син Павла — Дмитро. Він теж пішов у військо добровольцем, прослужив понад рік.

41-річний Павло близько місяця тому звільнився в запас за сімейними обставинами. Зараз шукає роботу за цивільною спеціальністю, проте відповідних вакансій поки немає.

1. Для інтерв’ю підбирає слова

Не під запис Павло після повернення до Звягеля розповідав про війну чимало. Але для інтерв’ю, відчувається, підбирає слова. Надто багато щодня, щогодини чи навіть щохвилини відбувалося такого, про що або «не варто писати», або «важко згадувати».

За півтора року підрозділ, в якому воював, виконував бойові завдання на різних напрямках: неподалік Донецька (с. Водяне), приблизно за кілометрів п’ять від донецького аеропорту; на Запорізькому напрямку (с. Роботине); брав участь у відвойовуванні плацдарму на лівому березі Дніпра в районі Херсона.

1. Настав час, коли залишився єдиним цілим із новоприбулих…

Загалом Павло не сентиментальний у побутових розмовах (або ж йому вдається це приховати). Проте, коли пропоную вибрати декілька фото, які доповнять статтю, відчувається, як стримує сльози, коли знаходить у телефоні групове фото, зроблене ще в теплу пору року. Показуючи світлину, підкурює чергову сигарету, коментує: «Цього немає. Цей загинув. Цей лікується…»

Домовляємося, що оприлюднимо тільки ті фото, де Пашка сам. Адже без дозволу «світити» їх не хоче.

— Можу відповідати лише за свій підрозділ — ми були, як друга сім’я, ділилися спогадами, переживаннями, постійно відчувалася підтримка побратимів — останньою склянкою води поділяться, — розповідає Павло. — Хоча вода «на нулі» — друга за цінністю після набоїв і спорядження. Так, у місці тимчасової дислокації її було вдосталь — бери, скільки хочеш, аби лишень дотягнув на собі. Але скільки візьмеш, коли йдеш на бойове завдання? На тобі й так приблизно 40 кг спорядження. То й брав із собою лише дві-три півторачки (їжі брав менше). Наскільки цього вистачить? Взимку ще й замерзає. А траплялося, що заступали на позиції на тиждень…

— Коли воював у районі Херсона, настав момент, що я виявився єдиним із новоприбулих до нашого підрозділу, хто на той момент залишився цілим. Хоча загалом зазнав двох контузій, — додає Павло. — Було, в районі Херсона, вирушили на лівий берег, аж раптом телефонує командир: прильоти по місцю дислокації, одразу п’ятьох бійців не стало…

1. Лояльних місцевих — лише відсотків із п’ятдесят

Попри біди, біль, руїни і страждання, спричинені російською агресією, близько половини місцевих цивільних, які залишаються жити у прифронтових районах, продовжують чекати на «руський мір».

— Є такі серед місцевих на півдні-сході, хто навіть не вітався з українськими військовими, — пригадує Павло. — Натомість у великих містах, де доводилося побувати під час вишколу в навчальних центрах, лікування чи проїздом, — Одесі, Києві, Дніпрі — перехожі часто зупинялися, дякували людям у військовій формі.

— Коли поверталися з бойового завдання, орендували житло в місцевих. Адреси узгоджували з представниками органів місцевого самоврядування. Тобто, можна було тимчасово оселитися в порожніх будинках (хтось виїхав чи з інших причин будинок спорожнів) або ж жили разом із господарями. Вартість оренди та спожитої електрики, інших компослуг, якщо такі були, ми обов’язково компенсували. Траплялося, що штабелями в кімнаті спали, але бувало й із відносним комфортом — усе ж краще, якщо є така можливість, аніж у землянці, — додає Павло.

1. Хоче працювати за спеціальністю, проте поки немає вакансій

У довоєнному житті Павло Данилишин двадцять років працював зубним техніком. Знову повернувшись до статусу цивільного, став на облік у Службу зайнятості. За законами воєнного стану, до 90 днів держава надає грошове забезпечення та нараховує стаж (детальніше про сприяння державної Служби зайнятості при адаптації ветеранів до мирного життя можна прочитати в газеті «Звягель-інфо» №7 (1592) від 15 лютого 2024 року).

— Все подобається, підтримують, рекомендують, допомагають із пошуком роботи. Але поки що ті вакансії, що пропонували, мені не підійшли за станом здоров’я. Хочу працювати за попередньою цивільною професією, проте зараз немає вакансій: ортопедія — це доволі вузька спеціальність, не так багато посад, — прокоментував робочі плани Павло.

1. Військовим треба допомагати, але і в місті потрібні покращення

У Звягелі (як і загалом по Україні) постійно точаться дискусії щодо доцільності багатьох видів бюджетних витрат в умовах війни. Достатньо згадати минулорічні капітальні ремонти доріг і тротуарів на вулицях Івана Мамайчука, Анни Ярославни (ще й досі незавершений), Гетьмана Сагайдачного, Волі, Академіка Лисіна та інших; декоративні дерева за понад 6 тисяч гривень за саджанець; початок облаштування скверу неподалік Палацу культури ім. Лесі Українки… Усе це вкупі з іншими багатомільйонними видатками, спрямованими на міські благоустрій та інфраструктуру, на думку значної частини звягельської громади, не на часі.

— Військовим потрібно більше допомоги. Адже матеріальні ресурси постійно вичерпуються. Приміром, ті ж дрони — це «розходний матеріал». Вони потрібні постійно. При цьому бажано, щоб допомога була максимально адресною — відповідно до конкретних потреб конкретних підрозділів. У цьому плані підкреслю надзвичайно вагому роботу волонтерів. Водночас і в місті повинно щось робитися, — переконаний Павло. — Потрібно шукати виважені й розумні компроміси. Адже людям тут теж треба жити. Тут живуть мої дружина з 15-річним сином, моя мама теж проживає в Звягелі. Так само — й у інших військовослужбовців. Вони турбуються й переживають за рівень життя тих, хто в тилу. Адже навіть у прифронтових деокупованих районах ведуться ремонти. Хай ділянками, але дороги відновлюють. Також, на мою думку, першим особам органів місцевого самоврядування слід менше піаритися на офіційних заходах. М’яко кажучи, недоречно виглядає, коли на церемонії поховання військовослужбовця промова мера над труною триває майже годину… — додав Павло Данилишин.

Олег БРЮХАНОВ, Єгор ЦИМБАЛЮК

Фото з особистого архіву Павла ДАНИЛИШИНА