Постріли за молодим ялинником

За декілька кроків до лісу стара Харитониха (так її називали односельці) зупинилася. Тричі перехрестилася, доземно вклонилася. Потім, звівши голову до викупаного росою вранішнього синього неба, впівголоса промовила:

— Господи-Боже! Спаси і помилуй! — І по хвилі додала: — Ну, хочеться грибної юшечки. Тож, порятуй від усяких небезпек. Отого лиха, якщо воно сюди долетіло і не розірвалося. Щоб тим гаспидам добра не було! Прости, Господи!..

Ступала Харитониха обережно, легенько, придивляючись до моху, до кущиків…

У перші дні великої війни з росіянами подейкували, що вони і сюди дійшли. Потім наші війська погнали їх із Житомирщини аж до кордону.

І хтозна, що після тих «орків» лишилося по лісах? Говорили, що хтось навіть ракету нерозірвану знайшов.

Харитониха знову перехрестилася.

— О! Бабка! Ще одна!.. Сироїжка зелена!.. О! Пара білих!..

Аж раптом поряд пролунав постріл.

Харитониха з ляку аж присіла, руками обхопивши голову, неначе щось мало впасти з неба.

Хотіла підвестися, але ноги зробилися, мов ватяні.

Знову пролунали постріли і якесь ревіння.

Стара безперестанку молилася і накладала на себе хреста.

— Якого лихого я поперлася до цього лісу, — шепотіла.

Знову спробувала випрямити ноги. Вийшло. Рвучко висмикнувши з моху два білих грибки і вкинувши їх до кошика, Харитониха зникла в густих кущах драпоштану.

Стара вибралася з лісу захекана і знеможена.

Попереду колосилися золоті жита. А десь у небі голосисто виспівував мелодію жайворонок.

Знала, що ліворуч через хліба в’ється стежка. Знайшла її і поволеньки подибала до села.

Аж назустріч їй — лісник Михайло Сивокінь і її сусід Василь Нечипорук. В обох за плечима — мисливські рушниці.

Харитониха пожвавилася, замахала до них сухорлявими руками.

— Сюди!.. Сюди!.. — хрипло вигукувала баба, плямкаючи пересохлими губами.

Лісник, наблизившись, пожартував:

— Харитониха! Вовки за тобою женуться?

— С… Стріляють! — запинаючись, стара схопилася за серце і просто сіла на траву край стежки.

— Та знаємо, чули, — посерйознішав Михайло Сивокінь. — Бачили, хто стріляв?

— Ні, — Харитониха, крекчучи, підвелася. — Мабуть, росіяни наступають.

Чоловіки потішно розсміялися.

А Василь Нечипорук зауважив:

— Бабо! Де фронт, а де ми! То де стріляють?

— За торішньою вирубкою. Тією, що неподалік молодого ялинника…

Дарма кепкував сусід. Не так уже й далеко до бойових дій. Та й не варто забувати, що ворог вчиться на війні і застосовує нові методи проникнення вглиб української території.

Тим часом лісник і його помічник наближалися до вказаного Харитонихою місця.

Аж знову пролунало декілька пострілів. Зовсім поряд. За звуком чоловіки визначили, що стріляли з мисливської зброї.

Сивокінь коротко мовив:

— Браконьєри.

Нечипорук, упершись долонею у стовбур сосни, замислено додав:

— Тільки чиї?

Сивокінь і Нечипорук вийшли просто на браконьєрів. Їх було двоє, на вигляд дядьки років під п’ятдесят. У камуфляжі.

Вони саме білували тушу лося.

Забачивши чоловіка в формі лісника, а з ним — цивільного, браконьєри схопилися за зброю.

І… почали стріляти в непроханих гостей. Мабуть, з переляку.

Сивокінь і Нечипорук відступили. Нечипорук був поранений у плече.

— От бузувіри! — крізь зуби процідив Нечипорук. — Викликай, Михайле, підмогу.

— Давай перев’яжу!

— Дзвони давай!

Коли з лісництва підійшла підмога, від браконьєрів і слід прохолов.

Однак уникнути покарання зухвальцям не вдалося. На одному із блокпостів Житомирщини браконьєрів затримали.

У багажнику правоохоронці виявили поліетиленові мішки з м’ясом тварини, а  поряд із ними — футляри з мисливською нарізною зброєю, чимало набоїв.

Згодом з’ясувалося, що затримані є мешканцями сусідньої області, один з яких — впливова особа.

…А баба Харитониха тепер до лісу ні ногою.

(імена в матеріалі змінено)

Микола МАРУСЯК