У передмісті Чикаго робить намиста і передає кошти на ЗСУ

Одного липневого ранку 2008 року таксі повезло МаріюТрофимчук із сім’єю до Борисполя з квитками в один кінець. Вони поїхали зі Звягеля жити у США, коли чоловік виграв грін-карту. Тоді ще не було війни, але вже існував стереотип, що закордоном має бути ліпше, ніж у нас. Особливо це стосувалося Америки. 

Марія мешкає вже 16 років у Чикаго. Цікаво, що не покинула свого захоплення і залишається авторкою намист в етнічному стилі. Торік була виставка в нашому Краєзнавчому музеї. 

Ось що зараз вона розповідає, приїхавши в Україну: «Нас ніхто не чекає на чужині, щоб поділитися частиною свого добробуту. Так, допомагають стати на ноги нашим біженцям, за це велика подяка: і полякам, і німцям, і всім, хто нас прихистив. Але, окрім як на своїй землі, ми ніде не почуватимемося впевнено. Хіба що у третьому поколінні…»

— Кажуть, успішних американців мало хвилюють події за межами їхньої країни. Чи можна сказати так про війну в Україні? Що знають вони про нас?

— Успішних американців хвилює все, що відбувається у світі, через те вони й успішні. Середній клас і нижче — це люди, зосереджені на своїх проблемах, тож вони справді менше цікавляться. Хіба в контексті того, наскільки ситуація вплине на ціни на пальне, продукти в магазині. Більшість пересічних американців ніколи не виїжджали за межі свого штату. Ба, навіть міста. Знайдуться й такі, які поняття не мають, де Україна знаходиться. 

Слід зазначити, що інтерес до нашої країни зріс, починаючи з 2014 року, а з початком великої війни — ще більше. Цьому сприяє наша велика діаспора, яка проводить масові заходи, просить про допомогу і політиків, і бізнесменів, запрошує з України діячів культури і волонтерів. Частий гість, наприклад, у нас у Чикаго, український журналіст, письменник, режисер та музикант Руслан Горовий та його дружина Людмила, авторка вірша, який став відомою піснею «Буде тобі, враже…»

Значну роботу здійснює Український національний музей у Чикаго, куди звертаються студенти, журналісти, телебачення та політики за інформацією про нашу країну та коментарями про поточні події.

43-й губернатор штату Іллінойс — Джей Роберт Прітцкер, онук емігрантів єврейського походження з України (село Великі Пріцьки), теж відвідав Український національний музей, що було жестом підтримки щодо нашої країни.

До війни майстриня планувала свої приїзди в Україну з нагоди «Лесиних джерел». Тут черпала натхнення.

— Враховуючи багатонаціональність Америки, тут немає єдиної офіційної мови?

— Справді немає. Фактично офіційна мова — англійська. На другому місці — іспанська, зважаючи на велику кількість мексиканців. Офіційні бланки, анкети, етикетки в магазинах є двома мовами — англійською та іспанською. 

Загалом у США нині спілкуються 322-ма мовами, 24 з яких знаходяться в обігу в усіх штатах та в окрузі Колумбія. Найбільша кількість мов знаходиться в обігу в Каліфорнії — 207, найменша — у Вайомінгу — 56. 

У Чикаго було багато вихідців з німецькомовних країн, ще й досі збереглися назви вулиць із німецьким правописом. Подейкують, що колись під час голосування за офіційну мову штату 4-ма голосами перемогла англійська.

— У кожному штаті США є свої закони, іноді — досить чудернацькі. Скажімо, в Алабамі є заборона на носіння фальшивих вусів у церкві, у Коннектикуті не можна продавати гамбургери, які «недостатньо просмажені», у Канзасі — заборона на крики з балкона. Ви в якому штаті живете? Чи є у Вас дивакуваті закони?

— Я проживаю в штаті Іллінойс. Тут заборонено керування автомобілем, якщо у нього відсутнє кермо. У сусідній Індіані заборонено ловити рибу голими руками (будь-яким способом, окрім використання стандартного рибальського спорядження).

— Багато йдеться про законослухняність американців. Що скажете про це?

— Так, дійсно, американці дуже законослухняні, бо закони працюють. Робота поліцейських — у пошані.

— Америка є однією з небагатьох країн, де прапор можна побачити скрізь. Справді патріотизм на такому високому рівні?

— Так, американці дуже патріотичні і щиро пишаються своєю країною. Прапори можна побачити скрізь, навіть в елементах декору. Особливо, у день Незалежності, 4 липня. За місяць до цього у продажу з’являється маса товарів із державною символікою: від прапорів, футболок і кепок — до пляшок для води, парасольок від сонця тощо. 

Прапори на будинках — звичайна річ. У моїх сусідів є. На нашому будинку — жовто-блакитний... Приємно було побачити на сусідній вулиці також наш прапор. Мабуть, там хтось із членів сім’ї теж українського походження.

Пані литовського походження придбала намисто майстрині за донат на ЗСУ. 

— Якими людьми є американці? Розкажіть про риси характеру, ментальність, політичні погляди тощо.

— Сполучені Штати — країна емігрантів, створена емігрантами для комфортного проживання. Тут живуть люди з усіх куточків світу. У натовпі ти ніколи не відчуєш себе чужим, і ніколи не відчуєш по відношенню до себе будь-якої дискримінації, починаючи від магазинів і закінчуючи державними офісами. 

Скрізь тебе зустрінуть чемно і з посмішкою. Бюрократія не менша, аніж у нас, але все відрегульовано і працює. Здебільшого американці щирі і відкриті, одягаються дуже просто, демократично, тому за одягом важко визначити статус, рівень доходів. 

Що стосується політичних уподобань, у них це — сімейне. Якщо батьки є прихильниками певної партії, то й діти продовжують цю традицію.

— Як творчість з’явилася у Вашому житті? 

— Усе почалося в шкільні роки. Я непогано малювала, мала хист до мистецтва. У бабусиній скрині знайшла рештки намиста, яке мені вдалося відтворити. То була перша моя робота, я тоді ходила в 10-й клас. Ще було мамине намисто, яке подарував їй мій батько. Дуже цікаве, я такого ніде не зустрічала.

Потім була спроба здобути творчу професію, але я не пройшла за конкурсом. Тож моя стежка пролягла в банківську справу, закінчила нині Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана.

Повернулася до намист улітку 2016 року, після повернення з України. Була ейфорія після Революції Гідності і віра, що нарешті все піде на краще. Хотілося висловити ці сподівання.

Випадково зайшовши в магазин, я зависла перед стендом з деталями для намист. Натуральне каміння завжди вабило мене, тож придбала тоді всякого потроху.

— У вас є сторінка творчої майстерні «Чарівна Марічка» у Фейсбуці. Як створюєте свої прикраси?

— Майже всі мої намиста мають свої імена. Вони народжуються, як картини в художника. Роблю їх лише під час натхнення, коли перебуваю в ресурсному стані. 

Іноді роблю намиста під певних людей, надихаючись їхньою діяльністю. Так було з чудовою звягельчанкою Валентиною Собезькою-Рунк, яка нині проживає в Німеччині і опікується звягельськими дітками. Так було і з іншими цікавими жінками.

Довгий час не наважувалася оприлюднювати свої роботи. Допоміг друг сім’ї, львів’янин Андрій Штогрин, за що я йому дуже вдячна. Він іноді заходив до мого чоловіка погомоніти за філіжанкою кави, і бачив мої старання. Подарував три товсті книги про те, як робити прикраси власноруч.

Скерував мене в Український національний музей, співпрацею з яким я дуже дорожу і пишаюся. Уже багато років поспіль в їхній сувенірній крамничці продаються мої намиста. Також надаю їм свої роботи для благодійних аукціонів для ЗСУ.

Співпрацюю з харківськими волонтерами Ольгою та Сергієм Рожок, беремо участь у благодійних ярмарках. Частина матеріалів для моїх намист надійшли з Техасу від волонтерки Нати Стоун, з яких я виготовила понад 20 виробів. Вони продані, а кошти пішли нашим захисникам.

Цьогорічна екскурсія з Краєзнавчим музеєм на  Звягельське городище.

— Ціни на ручні вироби коштують недешево. Для когось це стає причиною, щоб утриматися від купівлі речі.

— Пам’ятайте, коли ви купуєте хендмейд у майстра, то отримуєте унікальну річ із певною позитивною енергетикою. Люди роблять це за покликом душі, тому робота має оцінюватися належно.

— Ви нещодавно брали участь у Звягельському ярмарку. Які враження отримали?

— Пам’ятаю часи, коли в центральному парку облаштовували «Містечко майстрів», варився козацький куліш, крутилися гончарні кола, дітвора бігала з козацькими мечами і солодкою ватою. Дехто ще пам’ятає феєричну «Лісову пісню» на березі Случі під режисурою нашого відомого, на жаль, покійного, земляка Бориса Шарварка.

Спочатку ковід, а тепер війна позбавили нас радості спілкування. Потроху свято відроджується, бо українці на Сході воюють і за це також. 

Як авторка намист взяла участь у ярмарку вперше. Була приємно здивована теплою атмосферою, знайомствами з цікавими людьми. Поруч мене стояло подружжя з Баранівки з гарнезними дідухами і композиціями до Маковія, лялькарка Ірина Лазарєва. 

Приємно було познайомитися з майстринею, засновницею майстерні «Пацьорки» Мариною Василенко з Житомира. Вона також виготовляє намиста та проводить майстер-класи з вибійки. Проводила лекцію в музеї Лесі Українки. Цікаво було почути розповідь про історію українських жіночих прикрас.

Дякую щиро за надану можливість представити свої роботи. Була дуже рада новим знайомствам із майстрами нашого краю! Багато наша земля талановитими людьми. Дай Боже зустрітися наступного року під мирним небом рідної України.

Згадую фразу з «Алхіміка» Пауло Коельйо, що треба об’їхати пів світу, щоб зрозуміти, що скарб , який ти шукаєш, заритий під порогом твого власного дому. Хочу побажати звягелянам та й всім українцям переможного закінчення війни. Цінуйте і шануйте рідне — у важкі часи це допомагає не втратити себе.

Юлія КЛИМЧУК