Імбирна історія Яни Бен Марзук: життя після Донбасу

Ця 32-річна жінка — приклад того, як можна знайти себе і започаткувати власну цікаву справу далеко від рідного дому. Прийняття мусульманської релігії чоловіка, докорінна зміна колишнього образу життя, війна на Донбасі, де лишилися рідні і звідки довелося поїхати, народження трьох дітей були кроками її становлення.
У Новограді екзотична зовнішність у хіджабі та майстер-класи з розпису імбирних пряників стали «фішками», за якими впізнають Яну Бен Марзук. Вона — активна і непосидюча, не дає нудьгувати ані собі, ані іншим, є учасницею новоградського «Клубу успішних жінок».
Її шоколадні капкейки з карамеллю і сирним кремом, торти, пряники із зображеннями козаків, новорічних персонажів (навіть бейблейдів, якими марять сучасні діти) тощо — усі солодощі з побажаннями добра і позитивною енергетикою. Маленькі сувеніри у красивій упаковці шкода їсти, бо хочеться їх роздивлятися, насолоджуватися їх виглядом. Для тих, хто має бажання навчитися робити подібне власними руками, — майстер-класи.
— Яно, з чого розпочалася ваша імбирно-творча справа?
— Напевно, як у багатьох жінок у декреті, то був пошук себе. Стала пекти торти для сім’ї, потім — на замовлення. Спочатку й не думала займатися пряниками, вважала це несерйозним, а коли спробувала розмалювати, то одразу затягнуло. Чим більше малювала — тим більше хотілося.
Почала співпрацювати з «Талантиком», ми провели низку майстер-класів для дітей. Це ще більше підштовхнуло займатися пряниковою справою. Бачу, як діти отримують від цього багато задоволення, а я, у свою чергу, радію, що можу викликати позитивні емоції.
— Цікавий надпис на вашому фартуху — «crazy cooker mother». Божевільна мама-кухар?
— Цей фартух подобається багатьом. Чоловік (його звати Лотфі) подарував, я посміялася, пішла у ньому на свій перший майстер-клас. Тепер у мене цей фартух призначений саме для проведення майстер-класів.
— Рідні підтримують ваше смачне захоплення? Наскільки часто для них готуєте імбирні пряники?
— Спочатку не особливо підтримували, а зараз змінили думку. Чоловік підтримує фінансово, адже для розвитку власної, нехай маленької, справи, потрібні інвестиції: у робочий інвентар, навчання тощо. Чесно кажучи, близьких рідко годую пряничками, особливо, розмальованими (сміється — авт.). Практикуємо, що це роблять мої діти — роблю для цього тісто, і вони самі готують і розмальовують, їм дуже подобається.
— А ідеї для розпису звідки берете?
— Здебільшого в Інтернеті, Пінтересті. Побачу картинку — все, хочу намалювати. Так, наприклад, народився пряник із зображенням сови з бантом — побачила у дочки на зошиті, загорілася. Замовники часто дають свої зображення.
— Яно, ви приїхали у наше місто у зв’язку з війною на Донбасі?
— Так, приїхали з Донецької області — з 2014-го року «мандруємо»… Я з дітьми приїхала у Новоград-Волинський влітку 2017-го року. Керівник чоловіка відкрив тут магазин, і Лотфі приїхав сюди працювати, а ми — до нього.
— Хто у вас лишився на Сході України, і чи підтримуєте зв’язок? Наскільки важко було залишити дім?
— Довгий час мешкали у Донецьку, а перед війною переїхали до моїх батьків під Донецьком. Нині там лишилися мама, близькі подруги. На жаль, усі мешкають на території, непідконтрольній Україні… Зв’язок підтримуємо, зустрічаємося час від часу.
— Хочеться повернутися назад?
— Звісно, але…
— У вас зовнішній вигляд — нетиповий для українців. Ви прийняли релігію чоловіка?
— Іслам я прийняла у заміжжі. Мій чоловік — тунісець, рідні для нього мови — французька і туніська (діалект арабської), але в сім’ї ми спілкуємося російською.
— Що змінилося у вашому житті з прийняттям ісламу?
— Змінилася я. Звісно, я роблю помилки, але намагаюся робити їх менше. Щиро вірую у єдиного Бога і його пророків, відкидаю багатобожжя. Усі ці зміни особисті, здебільшого внутрішні: відмова від багатьох звичок, прийняття іншого образу життя, усвідомлення віри, уміння відстояти своє віросповідання і передати це дітям. Те, що видно ззовні — мій хіджаб, головний убір мусульманки. Поживши у чоловіка на батьківщині, я зробила висновок, що усі ми ділимося на людей і не людей. Зустрічала там як порядних, так і не дуже. Усе, як у нас.
— Наскільки важко було звикнути до іншого способу життя?
— Не важко, адже це був свідомий вибір, важче було побороти у собі занепокоєність: «А що скажуть люди?!». Коли це перестало мене хвилювати, то виявилося легше жити. Натомість не їсти свинину, не вживати алкоголь, покривати голову і усе тіло — для мене не складає жодної проблеми. Дехто вважає, що чоловік примушує (сміється — авт.), але іслам — релігія миру, примушувати до віри вас ніхто не може. Це завжди внутрішній вибір.
— Де ви познайомилися з чоловіком?
— У 2003 році, коли були студентами Донецького національного технічного університету. У нас були пари в одного викладача, ми часто зустрічалися.
— Різні національності не стали перепоною у стосунках?
— Ні. Чоловіку було цікаво дізнаватися про українців, а мені — про життя і звичаї у його країні. Зовсім не відчуваю, що живу з іноземцем. Про це мені нагадують інші, коли цікавляться цим питанням. Моя сім’я прийняла мій вибір дуже добре. Мама сказала, що для неї важливо, щоб я була щасливою. Рідні чоловіка теж прийняли мене дуже добре, жодних проблем у цьому плані у нас не було.
— Ви відвідували Туніс? У чому головні відмінності між нашими народами і країнами?
— Так, двічі була. Наші країни мають приблизно однаковий рівень розвитку. У них краще розвинута медицина і освіта, але комунальна галузь — гірша. Країна дуже цікава, багато гарних місць. Цікаво, що у Тунісі зберігають національні традиції, але сучасна молодь стрімко орієнтується на Захід. Алкоголь заборонений — ми навіть цукерок із вмістом спиртного не їмо. Вітрини магазинів, де продають спиртні напої, завжди завішані шторами. Мене це вразило свого часу. Спокійно можна відпочивати з дітьми і не боятися, що вони знайдуть шприц у пісочниці.
В ісламі жінка — це все, її оберігають, мати — на першому місці. У Корані написано, що рай — у ніг матерів. Цьому навчає наших дітей і мій чоловік. Коли жінка виходить заміж, то призначається «махр» — сума коштів, яку чоловік зобов’язаний виплатити при розлученні. Розлучення є, але дуже мало. Там серйозніше ставляться до шлюбу. Після заручин декілька років готуються до весілля, збирають придане з обох боків.
— Ви проводите майстер-класи зі створення та розпису імбирних пряників не лише для дітей, а й для дорослих. Це, так звана, арт-терапія. А чи відрізняється сприйняття цього творчого процесу людьми різного віку?
— Так, різниця є, бо для дітей такі заняття — це весело, солодко, смачний результат праці. Дорослі ставляться серйозніше до розпису, сумлінно, а потім, як діти, радіють тому, що в них вийшло. На останньому майстер-класі для дорослих ми малювали на пряниках новорічну листівку. Цікаво було спостерігати за емоціями дебютантів, які були дуже задоволені процесом і результатом.
— Ви хочете займатися цією справою далі? Якісь мрії є у цьому напрямку?
— Звісно. Постійно навчаюся, купляю он-лайн курси і займаюся. Прагну підвищувати свій рівень, бо конкуренція значна і не хочеться зупинятися. Те, що заробляю, завжди вкладаю у свою справу. Серед останнього придбаного: аерограф, трафарети, два майстер-класи.
— Що ж, бажаємо цікавих сюжетів для смаколиків, що прикрашають наше життя!
— Дякую!