Бачить руками: переселенець-масажист розповів, як боровся з руським миром

Людей зі Сходу України ми знаємо переважно як російськомовних із регіону, звідки почалася війна. Часто це — лояльна до путлєра частина України, звідки йому легше було наступати із загарбницькими намірами. Тому цікаво було познайомитися з переселенцем із Донеччини Володимиром Ставрієцьким — чоловіком наших, проукраїнських поглядів, почути його гарну українську вимову. З 2014 року він переконував земляків, що Україна — як мати, яку не обирають, і не можна її поміняти на іншу. Що з цього вийшло — про це далі.

Як виявилося, Володимир Васильович — масажист незвичайний. Із малих років має атрофію зорового нерву і дегенерацію сітківки обох очей, через що є інвалідом дитинства. Із віком він поступово втрачав зір, зараз дуже погано бачить і пересувається вулицями з допомогою дружини. «А що мені дивитися? — каже. — Я бачу руками».

Роботу свою чоловік робить якісно ось уже 32 роки! І тепер у новому місті починає з чис-того листа. Після того як його робочий кабінет і шахту, де працював, розбила кацапська ракета.

До 6 років він бачив добре, у 16 — ще їздив на мотоциклі, але зір постійно погіршувався. Така клініка захворювання — нерв потроху відмирає, і вилікувати це неможливо. 

— Це моя професія, я на це навчався, маю середню медичну освіту, — каже Володимир. —  32 роки працював на шахті в Мирнограді на Донеччині, біля Покровська. Зараз там тривають бої. 4 грудня розбомбили нашу шахту і оздоровчий комплекс, де я понад три десятки років лікував шахтарів. 

1. Було три шахти в місті, але жодної не лишилося

До того, як кацапи почали інтенсивно обстрілювати наше місто, нам частково платили зарплату. А 25 вересня усіх працівників шахти офіційно звільнили. Підприємство ліквідували внаслідок бойових дій… 

У нашому місті було три шахти, жодної не залишилося. Немає ані світла, ані зв’язку, пів міста розбито КАБами.

У Звягель чоловік приїхав із дружиною, мамою та її сестрою. Родичі запропонували тут помешкання, інших варіантів не було. Усе сімейне майно лишилося в Мирнограді. Мама з тіткою взагалі приїхали з двома торбами. Володимиру з дружиною пощастило вивезти деяку побутову техніку та речі.

1. У Звягелі дуже хороші люди

— Нас підтримали благодійники, допомагали грошима, давали нам продуктові набори. Дякуємо за все, особливо — за доброту людей. Звягеляни дуже позитивні, ввічливі, хороші, — каже Володимир.

У Мирнограді його багато хто знав, лікарі рекомендували Володимира Ставрієцького як кваліфікованого фахівця. Люди до нього йшли, хоча цей авторитет нароблявся роками. У Звягелі фахівця поки ніхто не знає, бо лише зараз він вирішив повернутися до справи свого життя.

— 32 роки я лікував шахтарів, — розповідає переселенець. — Радикуліти, остеохондрози, сколіози, посттравматичні стани, бурсити тощо. Якщо цими хворобами не займатися, то вони спричиняють супутні захворювання. 

1. З приводу війни — принципова позиція

— Хоч я і навчався в російському Свердловську, і мав там багато друзів, але після 2014-го року ми багато сперечалися з приводу подій. Коли почалася повномасштабна війна, то я розірвав ці зв’язки, — розповідає чоловік.

— Коли бойові дії почалися на Донбасі, то я дуже важко це сприймав. У моєму робочому кабінеті висів український прапор, але сепарів у нас у місті була більшість. Заходили і «грунт щупали»: про Крим, про «бандерівців»… 

1. «Україна — як мати, вона одна»

Я спочатку слухав, намагався щось довести на основі історичних фактів, прикладів. Як кажуть, пояснював «на пальцях». Той, хто розумний і більш-менш аналізує події, — той погоджувався. Інші, хоч що кажи їм, — стояли на своєму. Коли хтось розповідав російську пропаганду, я казав: «Бачиш прапор України? Усе зрозумів?» У відповідь чув: «Я вас понял». 

Україна, як мати. Ти можеш бути незадоволений президентом чи справами в державі. Але якщо твоя мати хвора, негарна чи бідна, то вона в тебе одна. Її потрібно любити таку, а не кричати, що «я піду до іншої матері». Усі ці дискусії я у своєму масажному кабінеті мав із 2014 року. 

У мене лікувалися військові із Західної України, справедливо обурювалися: «Чому я маю зі Львова їхати до вас на Схід і воювати, коли ваші чоловіки п’яні сплять вдома і нічого не роблять для захисту держави?»

Тепер усе очевидно: прийшов до нас ворог, розбив наші міста, наші оселі, у багатьох українців немає нічого…. А вони все одно кажуть: «Зеленський винуватий»… Або бандерівці, або ще хтось... Дуже важко це все. 

1. Серед руського миру залишився патріотом

Те, що наші міста на Сході розбиті, — це наша карма, — вважає Володимир Васильович. — Бо ходили на російські референдуми люди: хай не усі, але ходили. Нам ще довго доведеться від цієї ганьби відмиватися. Як розповісти, що ти серед цього всього руського миру залишився патріотом? Ми винні, що так сталося з Україною. Я це визнаю, хоч і робив усе залежне, аби виправити це. 

У Звягелі — інше сприйняття війни, — ділиться переселенець. — Слава Богу, тут немає таких прильотів, як у нас. Слава Богу, людям не страшно чути голосні звуки. Ми дуже довго звикали до вашої тиші. Зараз над нами багатодітна сім’я живе, і коли діти голосно бігають, ми в буквальному сенсі підстрибуємо, здригаємося. Люди не розуміють, як це, коли спиш, а твоя багатоповерхівка здригається і може скластися в будь-яку мить. А ми виходили в коридор, стояли і йшли далі спати… Так було в нас із грудня минулого року. Коли половину сусіднього будинку знесло, ми сіли і виїхали. 21 липня 2024 року переїхали у Звягель. 

1. Чому так сталося на Сході?

— Там багато москалів, — пояснює Володимир. — Промисловий регіон, так склалося історично. Люди в тому не дуже й винні. У моєму маленькому шахтарському місті  у 1978 році збудували одну з найбільших шахт на Донбасі, а людей бракувало. Бригадири їхали, наприклад, у Челябінську область, Пермський край, де були шахти. У нас пів міста Мирнограда — це люди з Урала, Сибіру, Брянська, татари тощо. У них вдома була біднота, а в Україні їм квартири будували, тому вони з радістю до нас їхали. Так само в Крим їхали. У моєму під’їзді з 15 квартир лише троє людей — етнічні українці. Усі інші — вихідці з росії. Ось вам і відповідь. Плюс близкість росії до нашого регіону, тому стільки російськомовних, і погляди російські. 

1. «Для них україномовні — це бандерівці»

Коли мені розповідали, що «бандерівці творять» на Західній Україні, то я запитував: «А ти там був колись?» Ні, не була людина. «Що мені там робити?», — каже. А як можна тоді судити, що там робиться?

Я теж далі Звягеля не був. Але я бачу, які тут люди. Ввічливі, приємні. Скрізь: «Доброго дня!», «Будь ласка», «Дякую», «Гарного дня». Мені це дуже подобається. У нас немає такого. Багато злих, агресивних, хамовитих, незадоволених. Звісно, не всі, є різні люди. Але часто можна чути, як у транспорті комусь наступили на ногу, і одразу галас, матюки. Навіть із боку жінок.

1. «Думають, що росія — їхня молодість»

Вони усі пам’ятають радянський союз, як було в їхній молодості. Думають, що росія — то їхня молодість. На їхню думку, якщо прийде путін, у них все буде, як колись у союзі. Хваляться, що могли сісти в літак і полетіти в москву скупитися…. Тобто їм, аби купити туалетний папір чи шпалери, треба було летіти в москву. І вони вважають, що добре жили? І це ще люди, які добре заробляли, могли полетіти. 

У мене мама працювала маляром, і ми без батька жили, то в моїй сім’ї ніхто за радянським союзом не шкодує. У всіх свої мірила.

1. Російська — мова загарбника

Ця війна дуже багато зараз людей переверне. Мені теж гидко чути російську тепер. Це — мова загарбника. Якби загарбником були японці, наприклад, можна було б розмовляти російською і ненавидіти японську. А так…

Володимир Ставрієцький каже, що, як би сильно не подобався йому Звягель, все одно хочеться додому, де пройшло все життя. Проте він розуміє, що швидко це не вдасться. Йому хочеться бути корисним, після адаптації в чужому краї він хотів би стати корисним. Тож, якщо вас зацікавила ця життєва історія і бажання продовжувати якісно займатися масажем, — телефонуйте Володимиру Васильовичу: 066-974-44-84. 

І дізнаєтеся, як у таких складних життєвих обставинах залишатися вірним своїм переконанням і професії.

Юлія КЛИМЧУК