ДРЕВНІЙ ЗВЯГЕЛЬ — ДЗВЕНІЛИ, ГАВКАЛИ ЧИ БИЛИ ПОКЛОНИ...

На сторінках газети останнім часом все частіше друкуються статті про історію нашого краю. Авторами їх стали не маститі історики зі столиці (не той, мабуть, для них масштаб), а місцеві краєзнавці. З них хочу зупинитися на таких: «Легенди та реальність» Л.Когана від 9 січня, «По кому дзвонить дзвін на гербі нашого Звягеля?» О.Провоторова від 13 лютого, а також відповідь на ці публікації «Торжество сонця чи гавкання собак» кореспондента газети М.Марусяка від 13 березня.
Всі ці статті підняли питання виникнення історичної назви нашого міста — Звягель.
Л.Коган і О.Провоторов на основі пошуків у словниках (насамперед, В.Даля), присутності цього слова в сусідніх слов’янських народів та інших доказах наполягають, що основною версією тлумачення слова «звягель» — це похідна від старослов’янського «звяга» — гавкіт лисиць чи собак.
Натомісць Миколі Марусяку, з його слів, такі «гіпотези, версії, здогадки і власні фантазії» місцевих «істориків-дослідників, які живуть серед нас і намагаються применшити або знеславити вагу нашої історії», здаються образливими, буденними. Інша справа, коли за словом «Звягель» хочеться бачити щось історично величаве, «брендове», як нині висловлюються. Сказано — зроблено. Вже декілька років «гуляє» інформація львівського філолога-дослідника за професією лікаря (у Марусяка — відомого вченого-санскритолога), який тлумачить значення слова «Звягель». В.Кобилюха стверджує, що за санскритом, воно складається з двох слів: «Звя» — святий і «Гель» — сонце, тобто «Свято сонця» або «Тріумф сонцепоклонників». Таку гучну назву міг би мати якийсь храм чи місце поклоніння — приклад тому Стоунхендж в Англії, гора Олімп у Греції і т.д. Але, шановний пане Миколо, прості люди в храмах не живуть, а тільки приходять туди поклонятися! Невже наші пращури, всі як один, були жерці! Це по-перше. По-друге, невже декілька тисяч років тому назву поселення змушені були «ліпити» з двох слів?
Диву дивуєшся, коли читаєш статті львівського дослідника. Наведу лише деякі його «відкриття»: Київ був заснований 28-25 тисяч років тому; інше — від п’ятого тисячоліття до Різдва Христового і до 6-го століття нашої ери існувала велика українсько-індійська держава, що простяглася від Ганга до Рейна, завоювання цією державою Єгипта за 36-40 років до народження Христа і т.п. А точність «фактів» просто вражає — «сонцепоклонницька, або язичницька, віра в наших предків існувала 6496 років.» Не більше і не менше! Будь-якому незрозумілому нині слову Кобилюха знаходить пояснення через санскрит, не беручи до уваги, що часто виникло воно набагато пізніше і має зовсім інше значення.
Можливо, слово «Звягель» взагалі іншомовного походження, було запозичене з мови інших народів? Тоді воно повинно «різати слух». Але в літописі поряд з ним зустрічаються назви поселень близьких за звучанням — Копиль (на березі р.Кам’янки, притоці Случі, Мінська обл.), Небль (на березі Прип’яті, Рівненська обл.), Глібль (на березі р.Ромна, Чернігівська обл.), Треполь (відомий нині всім як Трипілля, на березі Дніпра, Київська обл.) Шеполь (на березі р.Сірни, Волинська обл.). Звягель має нашу назву, слов’янську.
Взагалі, цікаво, а як виникають ті чи інші назви, імена людей, поселень та інших географічних місць, чому саме такі, а не інші? Самих себе ми не називаємо. Зазвичай за нас це роблять батьки після народження, не дуже переймаючись значенням того чи іншого імені — було б красиво, а то і модно. Раніш, в дохристиянську епоху, все відбувалося по-іншому — імена давали вже в юному віці, коли в людини проявлялись ті чи інши риси, здібності. Подібний підхід примінявся і до назв поселень, річок, місцевостей.
Слово «звяга», крім значень «гавкіт» або «лемент», має в словниках також значення «шум», «гамір». М.Фесмер в «Етимологічному словнику російської мови» взагалі наполягає на українському корені цього слова — «звяга» — «шум» (маючи на увазі — з тієї місцевості, де розташована Україна).
Перші жителі древнього Звягеля також навряд чи самі дали йому ім’я. Припустимо, вертаючись в своє помешкання після полювання чи дальньої поїздки, вони знали, куди їм потрібно — додому, і іншого визначення рідне поселення не потребує. Жителям інших міст і сіл вже необхідно було відрізняти Звягель серед інших подібних, позначити його. Ім’я своє Звягель, на мою думку, отримав таке тому, що був, на відміну від сусідів, більшим за розмірами, населенням, тобто шумливим, гомінким.
Навіть у сучасних умовах часто зустрічаємося з виразом на ктшалт: «Москва — місто красиве, але дуже шумне».
Для історичної справедливості зазначу, що місто наше вперше згадується не, як «Звягель», а як «Возвягель». Чомусь ніхто з краєзнавців на це не звернув уваги. Що змінюють ці дві літери, які нині визначаються як префікс? Згадаймо,наприклад: «Христос воскрес — Воістину воскрес». Вони підсилюють значення слова. «Возвягель» — занадто, сильно шумне місто. Таким воно залишалося до спалення в 1258 році. В послідуючому згадуванні в 1437 році Возвягель уже постає як село Звягель. «Во» відпало як закономірна непотрібність.
Близьке за значенням в українській мові маємо слово «розвага», яке також визначає шумну, як правило, багатолюдну забаву.
В історії спалення Возвягеля Данилом Галицьким в 1258 році також не все зрозуміло. Офіційно прийнята версія озвучена в Галицько-Волинському літописі:
«Після крем’янецької ж війни (хана) Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившись із братом (Васильком) і з сином (Львом), послав він (воєводу) Діонісія Павловича (і) взяв (город) Межибоже. А потім Данилові таки люди і Василькові пустошили Болохів, а Львові — Побожжя і людей татарських.
Коли ж настала весна, послав (Данило) сина свого Шварна на Городок, і на Сімоць, і на всі (тамтешні) городи. І взяв він Городок, і Сімоць, і всі городи, що піддались татарам, Городеськ і (городи) по (ріці) Тетереву до Жедечева. Але возвягляни обманули Шварна: узявши тивуна (його), вони не дали йому тивунити, і Шварно прийшов (назад), узявши городи всі. А вслід за ним прийшли білобережці, і чернятинці, і всі болохівці (з покорою) до Данила.
Прислав також Миндовг (посла) до Данила: «Я пришлю до тебе Романа і новгородців, щоби він пішов до Возвягля, (а) звідти й до Києва». І призначив він строк (збору) коло Возвягля.
У рік 6766 (1258). Данило тоді з братом (Васильком) рушили до Возвягля з великою силою, ждучи вісті од Романа і литви. І стояв (Данило) на (ріці) Корчику днину, ждучи вісті од них, і пішов до Возвягля. Раніш послав він сина свого Шварна, щоб він оточив город і щоб ніхто ж не втік із них.
Воїв же було з ним п’ятсот, і городяни, бачивши мало ратників із князем, сміялися, стоячи на городській стіні. Але назавтра прийшов Данило із силою-силенною війська, із братом своїм (Васильком) і з сином Львом. І коли побачили (це) городяни, то страх напав на них, і не видержали вони, і здалися. І (Данило) город запалив, а людей вивів і оддав їх на поділ, — то брату своєму, а то — Львові, інших — Шварнові. І пішов він до себе додому, взявши город.
Коли ж Роман прийшов до города (Возвягля) і литва, то литовці, кинувшись на город, не побачили нічого, тільки самі головні (та) псів, що бігали по городищу. І (литовці) досадували і плювали, кажучи по-своєму «Янда», призиваючи богів своїх Андая і Диверикса і всіх богів своїх споминаючи, тобто бісів (переклад Л.Махновця).
Є також менш відомий литовсько-білоруський літопис (правопис з літопису) «О плюндрованю руского панства от литвы и поражце их».
«Toro жь року Данило, кроль руский, еще болш приспособивши люду военного з руси и з литвы, з сынами и з Сварном, сестренцом своим ударил на замки татарские, котрые осели в руских панствах, a напервей послал Дениса Павловича з войском до Межибожа, a сам з княжаты до Болохова ишол, a сына своего Лва и Сварну, сестренца своего, на город Семочь и на вси места и замки над Тетеревю и инными реками будучие, также Жидичин и Звягель, в которых татаре (выгубивши русь) сами мешкали. Тыи все места побрали и выпалили, a татар жадной и найменшое души не живили. Там теды татаре великими голосами кричали: «Янда, янда, диварикса», яко бы богу полецалися, a не дияволу. Там же татаров, жон и детей их, великую барзо личбу позабияли, бо их несподеване войска руские отвсюль наехали».
На перший погляд, різниця невелика, але, що стосується Возвягеля, суттєва. В Галицько-Волинському літописі ні слова про татар, тобто, винуваті жителі, за що і поплатилися. Литовський літопис наголошує, що в місті були татари, які і були знищені.
Ситуація, на мій розсуд, наступна:
Коли монголо-татари підкорили Русь, болоховські князі в обмін на життя і спокій в болохівській землі (куди за даними істориків входив і Возвягель) пообіцяли платити данину їм, зокрема сіючи жито і просо (стали «людьми татарськими»). Розрахунок проводився восени (як пишуть дослідники, не пізніше церковного свята Миколи — до19 грудня). Так продовжувалось роками. Але в 1257-58 роках при хані Берке монголо-татари проводили новий перепис населення Русі, щоб отримувати данину не від дворів, а в перерахунку на кількість жителів, що приводило до значного його зростання. Від данини звільнялось тільки духовенство. Повсемісно по Русі почалися невдоволення. Жителі Новгорода, зокрема, вигнали монголо-татарських баскаків і тільки після втручання Олександра Невського з погрозами в бік жителів дозволили провести перепис.
Данило Галицький, розпочавши війну проти татар, за договором із литовським правителем Міндовгом, зустрівшись біля Возвягеля, мав іти на Київ. Але він не тільки не пішов дальше Возвягеля, але не став навіть чекати литовців. Чи не тому, що в цей час (осінь), було зібрано врожай, і в Возвягелі зберігалась данина монголам зі всієї округи. Данило, розуміючи, що далі в бік Києва лежать тільки розорені міста і села, захопив цю данину (в самому Києві, за свідченням Джованні Корпіні, посланця папи римського Інокентія IV до Батия, що проїзджав в Орду через нашу місцевість декількома роками раніше, залишилось не більше 200 дворів. Митрополит київський навіть переїхав до Володимира). У Возвягелі, напевно, находилися у тому чи іншому статусі представники монголо-татар із сім’ями, а також нерідко і численними родичами (до таких центрів збору данини і були прикріплені повноважені представники золотоординського хана — баскаки зі своєю військовою силою і людьми, що наглядали за діями місцевих властей). Їх утримання тягарем лягало на місцевих жителів. Новий перепис не додав «любові» до завойовників. За литовським літописом, вони і були вбиті під час заволодіння містом. Данило, не бажаючи ділитися по суті награбованим з литовцями, поспішив покинути місто. Литовські союзники в боргу не залишились»: Литва тим часом, роздумавши (їхати додому), пустошила (землю Данилову), бо держали вони гнів (на нього). Отож, поїхавши, пустошили вони довкола Луцька, а (цього) Данило не відав, ні Василько. «Жителі розуміли, що татарам платити данину нічим, свою частину договору (хліб в обмін на життя), виконати вони не в змозі. Їм нічого не залишалось, як покинути рідні місця і добровільно ідти вслід за Данилом. Оскільки прийняти таку кількість людей для поселення в одному місці було проблематично, вони і були розділені між синами та братом.
Зрозуміло, це один із варіантів подій, адже історики дотримуються версії, озвученої в Галицько-Волинському літописі, але він не вказує, що в місті безпосередньо велись бойові дії, тим не менш, під час розкопок на чолі із Б.Звіздецьким знайдені кістки людей з ознаками насильницької смерті, навіть дітей.
Нещодавно в «Звягель-Інформі» надрукована ще одна стаття на цю тему — «Ще раз про боже і негоже» Івана Тригуба. Він також піддався спокусі звинувачувати місцевих краєзнавців у хибному трактуванні назви міста і навколишніх сіл. Мабуть, настав час провести за цими питаннями слухання в форматі конференції з залученням всіх небайдужих.