«Результати роботи розвідників окупанти щодня відчувають на своїй шкірі»

Віктор Шпунтов: учитель, розвідник та поет із Пилиповичів.

Пилиповчанин Віктор Шпунтов із 54-го розвідувального батальойну — один із тих, хто давно на війні, ще до повномасштабного вторгнення. Один із тих, хто досі не зламався, і не лише воює, бере участь у бойових діях, переживає смерті побратимів і розлуку з близьким, а й пише вірші. Вірші, пережиті ним на власному досвіді, які полюблять його побратими, які вдалося вже видати у збірку. Поет-воїн мріє ще не про одну збірку, але каже, що то — для мирних часів. Далі — наша розмова.

— Вікторе, Ви раніше мали мирну професію і працювали вчителем. Який предмет викладали?

— Після закінчення педагогічно-індустріального факультету Українського державного педагогічного університету імені М. Драгоманова, за розподілом я працював учителем трудового навчання, креслення, Захисту Вітчизни в Пилиповицькій школі.

— Чи ностальгуєте сьогодні за цією роботою?

— За роботою особливо не ностальгую. Швидше за все, у майбутньому, в освіту не повернуся.

— Коли Ви прийняли рішення захищати країну? Як давно воюєте? 

— Рішення прийняв під час першої хвилі в 2014 році, але в силу обставин (хвороби та вчительська бронь), воно відтермінувалося до 2016-го року. Навіть уже був знятий з обліку у військкоматі. Потім потрапив до ТрО, і аж у 2017, після перекомісії, був зарахований у списки в/ч А2076, де й проходжу службу нині.

До речі, у моїй збірці є такий вірш «Я пам’ятаю військкомат…» Як мовиться, автобіографічний.

— Наскільки відомо, Ваш син — теж нині на війні?

— Так, мій син Ілля з 2024-го року теж на службі в нашому батальйоні, контрактник.

— Ви — доброволець у розвідбаті. Розкажіть про роботу розвідника. Звісно, те, що можна розповісти…

— Оскільки специфіка військової розвідки полягає в добуванні, зборі та узагальненні відомостей про противника, то я вважаю, що без роботи ми не залишимося. А результати роботи розвідників окупанти щодня відчувають на своїй шкірі. Щомиті, де б ми не були... Нам є чим пишатися!

— Ви в умовах бойових дій почали писати вірші чи й раніше писали?

— Писав раніше, але в силу, скажімо так, освітніх потреб (а це — сценарії виховних заходів, концертні програми, вітання), працював заступником з виховної роботи років п’ять. Уже коли потрапив у зону АТО, то писалося, як кажуть: «Що бачу, про те й співаю».

Одним із перших віршів був «Привіт, Софійко...», про доньку, цей вірш друкувався в газетах «Лесин край» та «Вечірній Коростень».

— Наскільки творчість допомагає Вам переживати перебування на війні?

— Творчість на війні має більш спонтанний характер. Особливо, коли «накриває» і хочеться позбутися емоцій. Або ж коли хтось або щось підштовхує — напиши… Йдеться про події, побратимів, мрії...

Колись у 2017-му навіть психологи мені радили: «У вас гарно виходить — пишіть».

— Розкажіть про свою збірку «Глибинна розвідка душі». Дуже символічна назва для поета-розвідника. 

— Моя збірка включає в себе вірші, написані в 2017-2020 роках. Про військові будні, про  рутинну «роботу», маленькі радощі, бойових побратимів, сім’ю, родину, надію на мирне життя незабаром...

Назву визначив за одним із віршів — «Я проведу глибинну розвідку душі», в якому  розкрив усе, що хотів донести до читача.

«…І може той, хто бувна цій війні
І знає ціну спокою та тиші,
Знайде свого прихильника в мені,
Читаючи прості, солдатські вірші».

— Чи є ще видані книги Вашого авторства?

— Якщо й було в мене в планах видати ще одну збірку, то вже в мирному житті. Поки не судилося... Хоча на своїй сторінці в ФБ я періодично виставляю щось із нового.

«У мене архів великий, але маю принцип не поширювати фото з війни публічно. Вірю у прикмети», — каже розвідник Віктор Шпунтов.

— Цікаво, що Ваша донька теж пише вірші, під псевдо Софія Сова. Є автором трьох книг та була наймолодшою письменницею у Спілці письменників України.

— Так, донька видала книги: «Пригоди Р-ральфа» (про вовченя), «Билинонька» (дитячі роки Лесі Українки) та «Казковий світ навиворіт» (незвичне інтерв’ю з казковими героями). Кому буде цікаво, про це можна переглянути інтерв’ю на радіо «Житомирська хвиля» та «Ранок на UA.Житомир». 

— Нині Софія з мамою живуть у Данії?

— Так, у Копенгагені донька навчається в школі та проходить реабілітацію після складної операції.

— У Вас є вірш зі словами, що часто чуємо, мовляв, у п’ятдесят років які вже можуть бути штурмовики? Цитата: «20-літні ЗСУ потрібні хлопці, а не старі, із сивиною вояки», — пишете. А як вважаєте поза поезією: яке має значення для воїна його вік?

— Уже багато говорено-переговорено про доречність зниження призовного віку. З одного боку війна завжди була справою молодих, з іншого — саме молоді відбудовувати країну та рухатися вперед.

Мені вже — за 50. Звичайно, «є ще порох у порохівницях», однак уже підводить тиск, не той зір, реакція, здатність до швидкого навчання... А в нашій роботі це має значення.

Я вважаю, щоб залучати молодь до лав ЗСУ, її потрібно мотивувати матеріально. Гарантувати подальший соціальний захист, дійсно безкоштовну медицину, забезпечення житлом. Надати можливість підписання контракту на 6-12 місяців із подальшим продовженням за бажанням. 

Нині це — серйозна проблема, яку необхідно вирішувати негайно .

— Час від часу публікуєте на своїй сторінці дописи про загиблих побратимів. Як переживаєте страшні втрати і де знаходите сили не впадати у відчай?

— Війни без втрат не буває. Завжди тяжко на душі, коли втрачаєш побратимів. Адже в силу обставин, ми проводимо багато часу разом. Це ті люди, з ким би ти «в розвідку пішов», а якогось дня чи ночі цих людей умить не стало... Відчуваємо сум, біль втрати, але, виходить, тобі судилося ще пожити... Згадуючи в молитві загиблих і живих, рухаєшся далі.

А ще тоді й виникає потреба написати про них, хто ще вчора був поруч.

— Часто чуємо про необхідність ротації бійців, які давно на війні, і про брак людей, які мають прийти на заміну. Чи можуть бути дієвими захисниками чоловіки, яких насильно на війну пакує ТЦК? Як вирішити цю проблему? 

— Звичайно, ротація необхідна. Навіть від відпустки до відпустки проходить мінімум пів року, коли ти не можеш наживо поспілкуватися з рідними, провести спільно час. Я не говорю вже про величезне морально-психологічне та фізичне навантаження...

Браку людей немає, скоріше є «вибракувані» умовно чоловіки, які знайшли для себе виправдання, можливості чи причину. І живуть далеко від війни, роблячи вигляд, що все норм.

Можливо, якщо їх і запакує насильно ТЦК, то за певний час вони будуть засуджувати «незапакованих» і «тягнутимуть службу» як і всі, проявляючи себе не з гіршої сторони. Я вже вище згадував про мотивацію молодих добровольців.

— Чи повинні воювати всі?

— Говорити так не приходиться. Хтось має працювати, волонтерити, забезпечувати тил... Вирішення проблеми в соціальній справедливості, у рівності всіх перед законом.

— Чи можна робити якісь прогнози з приводу закінчення війни?

— Відносно прогнозів — то завжди справа невдячна та програшна. Усе колись має закінчуватися; і добре, і погане. Дуже хочеться вірити, що 2025-й рік зупинить кровопролиття в Україні, разом із тим не гарантуючи, що десь у світі не розродиться новий конфлікт.

Пшеничне поле, Дружківка-2022 рік, Донбас

— Чого потребує нині ваш підрозділ?

— Якось у нас так повелося, що ми всі свої проблеми намагаємося вирішувати самостійно. Це і про ремонт техніки, і про зв’язок, і про альтернативні джерела живлення, і про медицину, і про засоби маскування. Звичайно, і від допомоги не відмовляємося, контактуючи з волонтерами, друзями, ріднею, організаціями, за що їм усім Велика Дяка та Шана!

— Дякую, Вікторе, що знайшли час на відповіді, попри складний воєнний графік. 

— І я Вам дякую за запитання! Усі досить актуальні та цікаві! Намагався відповідати щиро та без пафосу. Буду радий спілкуванню.

Коли ти піксель одягнув —
Життя змінилось тої ж миті!
Цивільним ще до вчора був,
Сьогодні — в паралельнім світі.
Тебе поглинула війна,
Накрила болем з головою.
Всіх вбрала в однострій вона,
Який навіки вже з тобою.
Існуєш ніби на межі,
Життя та смерть у «війці» ходять.
І ранять душу, мов ножі,
Звістки, що друзів десь хоронять.
Назад немає вороття,
Що далі — невідомо.
Лиш серце тішить відчуття,
Дасть Бог повернешся додому!
Чи форма личить молодим?—
Можливо... Але той не знає,
Хто в ній хоч рік не походив —
Вона, мов шкіра, приростає.
На ній відклалась сіль від поту,
Та плями бурі трохи є.
У ній виконуєш «роботу» —
Якщо не ти — хтось тебе вб’є.
Війна лютує та палає,
Поки не видно їй кінця,
Знову хтось піксель приміряє,
Він всім спочатку до лиця...
Багряним листом покриває осінь,
«Зеленку» у розстріляних лісах.
Не гріє душу вереснева просинь,
Тривога у примружених очах.
Десь у тилу вечірки та банкети
Та молодята на весільних рушниках,
А тут у нас, від кулі до ракети,
Багато шансів повернутись на щитах…
Вже звично прокидаєшся о п’ятій,
Міняєш побратима на посту,
А завтра у конкретному квадраті,
Робитимеш ти справу непросту.
І, просуваючись тихцем сосновим бором,
Тягнучи ношу на плечах у двадцять кіл,
Незримо зв’язаний з сім’єю, домом, Богом
Водночас сектор свій тримаєш у приціл.
В цю мить тобі захочеться відчути
Благословенну тишу навкруги,
Та мирну осінь Україні повернути
Життя щоб стало на свої круги…

Розмовляла Юлія КЛИМЧУК