Мільйон і літак для крадіїв-дилетантів…

Четверо молодиків поверталися з гулянки від своїх друзів. Усі, крім опецькуватого власника старенького «Форда», були «під мухою». Хоча й Хома Рубчик (імена в матеріалі змінено), водій, уранці похмелявся, а перед поїздкою пожував чи то листа лаврового, чи то якогось ароматичного насіння, що «прибиває» запах алкоголю.
Із собою було декілька пляшок пива. Але воно швидко «розсмокталося» по шлунках хлопаків. Хотілося ще чогось, що звеселяє.
— Пацани, — із заднього сидіння подав голос білобрисий Тарас Чуприна (хоча рот у нього всю дорогу не закривався, то анекдоти «травив», то смішні історії зі свого життя розказував). — Пацани, га. А бабло в когось є? В мене — нуль.
З’ясувалося, що у всіх у кишенях вітер гуляє.
— Магазин якийсь грабануть чи що, хи-хи, — ніби жартома, кинув Тарас Чуприна. — Нас — ціле кагало. Налетіли, взяли, поїхали.
— Вені, віді, віці! Прийшов, побачив, переміг! — похизувався латиницею кремезний Нікіта Врузь. — Можна й грабануть. — І вже на повному серйозі підтримав думку другана. — Я, якщо зараз не похмелюся, то кепсько буде.
— Ви чого, мужики, і справді не жартуєте? — іронічно посміхаючись, подивився в оглядове дзеркало над головою Хома Рубчик.
— А чого, я також не проти пошманать якусь торгову точку при дорозі. — вклинився до розмови сухоребрий і завжди мовчазний Юрко Буланюк. — Бо й цигарки вже кінчаються.
Спочатку і справді все виглядало, неначе жарт. Але чим далі молодики про це говорили, тим дужче розпалювалися «грабанути» якийсь магазин.
І такий трапився. На трасі. Невелика торгова точка, обтикана столиками-колодами, ховалася в ріденькому сосновому ліску.
Хлопаки на ходу, по-дилетанськи, розділили між собою ролі.
І всі четверо (щоправда, без зайвої метушні) зайшли до магазину.
Вже пізніше, Хома, котрий ніби керував «процесом», пошкодував, що вони діяли з відкритими обличчями. Та й те, хто думав, що в них народиться ідея пограбування магазину.
Їм пощастило. В магазині була лише одна продавщиця.
Квартет молодиків, упівголоса перемовляючись між собою, обдивився вітрини, середніх літ продавщицю, а потім Нікіта Врузь безцеремонно просичав жінці за прилавком:
— Гроші на банк і ні звуку!
— Що-о? — спантеличено протягла повновида жінка. — Як це розуміти?
— Пограбування, шановна пані. Пограбування!
Рука продавщиці машинально потяглася до сумочки, де лежав її мобільний телефон.
Проте подзвонити їй не дали. Точніше, Нікіта Врузь хвацько перестрибнув через прилавок до продавщиці і швидко мотузкою зв’язав їй руки.
Ошелешена й нажахана жінка й на слово не спромоглася.
— Де гроші? — з притиском спитав Нікіта Врузь.
Продавщиця мовчки кивнула на шухляду.
— А крім шухляди, ще десь є гроші?
— Немає.
У касі було до півтора десятка тисяч виторгу. Порівняно невелика сума, але цілком достатня, щоб не тільки похмелитися, а й продовжити гулянку, яку хлопаки розпочали ще вчора ввечері.
Мобільний телефон грабіжники у продавщиці забрали. А щоб вона не відразу кинулась звати на допомогу, то їй зв’язали ще й ноги.
— Отак, мамашо, полежи трошки за прилавочком, — іронічно похихикав Нікіта Врузь над мовчазною і наляканою жінкою. — Може, хтось потім тебе і звільнить від пут, хе-хе!

Продавщицю звільнили випадкові покупці, які зі Львова їхали на Київ і зупинилися, щоб попити кави. Після пограбування минуло хвилин двадцять-тридцять. Тож, ці покупці поспішили подзвонити до поліції.

Втікачі погоню помітили недалеко від місця злочину.
Хома Рубчик, нервово кусаючи губи, вичавив:
— Гаплик нам, пацани.
— Може, то ще не по наші душі, — не менш нервуючи, відказав Юрко Буланюк.
— По наші, — важко зітхнув Нікіта Врузь. — Мигалку увімкнули. Які наші дії?
— Спробуємо відірватися, — сказав Хома Рубчик і натиснув на газ.
Та на одному з поворотів водій не впорався з керуванням і авто з’їхало в кювет.
Після того всі дверцята темно-сірого «Форда» розчахнулися, і з салону повистрибували переполошені втікачі. Кинулися до перших багатоповерхівок, що бовваніли за гострими шпилями ялин.
Двох утікачів поліцейські втратили з поля зору. Інших двох переслідували до п’ятиповерхівки, куди ті вскочили. Це були Нікіта Врузь і Хома Рубчик.
Подзвонили в перші ліпші двері.
Стара жінка, очікуючи на повернення з магазину свою онуку, без будь-яких вагань і засторог відчинила двері.
Нікіта Врузь нахабно запхнув худорляву, невисокого зросту бабусю вглиб коридору.
— Мовчи і слухай! — безцеремонно заревів Нікіта Врузь.
Стара мовчки захитала головою.
— От і добре. І це… Якщо все мине о’кей, то й тобі буде о’кей. А якщо нас засікли, то ти — наш заручник.
Старій зробилося зле. Вона схопилася рукою за груди.
— Можеш щось випити. Щоб легше стало, — кинув той же Нікіта Врузь і підійшов до вікна.
Наблизився до нього і Хома Рубчик, розгублений, блідий, мов стінка.
— Ну, що там? — спитав.
— Труба діло, — зі злістю відказав Нікіта Врузь. — Дві тачки. З мигалками. Напали на слід таки, гади.
— І що далі?
— У нас — бабка.
— Тобто?
— Як заручник.
— Повна дурня.
— Чому?
— Що, літак і мільйон баксів вимагатимеш? — з осмішкою спитав Хома Рубчик.
— Може, й так.
Почалися переговори.
Нікіта Врузь і справді почав вимагати мільйон і літак, а ще — екіпаж до нього, чим розсмішив оперативників.
А по якомусь часі злочинці не встигли й зреагувати, як вилетіли вхідні двері і до квартири вдерлися спецпризначенці.
Трохи пізніше група реагування патрульної поліції затримала інших учасників нападу на магазин.