Неголена пані

Обідня пора.

Цього літнього дня один із українських автовокзалів нічим не відрізнявся від інших: багатолюддя, метушня, біганина, гомін.

А ще (куди без них!) вигуки: сердиті, добрі, напутні, вимогливі...

Саме в цей час на Варшаву мав вирушати черговий рейсовий автобус. Синьо-білого кольору. Новенький, комфортабельний.

Уже місця всі зайняті. Пасажирів перевірено за списком.

Зрештою, автобус виїхав із території автовокзалу і попрямував у напрямку польського кордону.

1. * * *

Тим часом у салоні автобуса було помітне пожвавлення (варто зауважити, що переважна більшість пасажирів були жіночої статі, чоловіки, здебільшого, — похилого віку). Отже, як зазвичай, більшість подорожан закопошилися у своїх сумках, пакетах. Зашурхотіли згортки з провізією — саме підходящий момент перекусити.

На гальорці жінка похилого віку щось гучно кричала в мобільний. Темноволоса, коротко стрижена з кучериками пасажирка, яка сиділа поруч зі старушенцією, хапала ту за руку й сконфужено прохала:

— Ба, дай я скажу. Чуєш, ба! Ти ж все одно глуха!

— Га? — смикнулася «ба», інтуїтивно здогадуючись, що саме сказала її внучка і сердито відпарирувала: — Я ще краще тебе чую!

Ліворуч від них, на цій же гальорці, сиділи дві молоді жінки й потішно посміювалися з чуднуватих сусідів.

Одна з них, висока й худорлява (з гострими вилицями), що тулилася біля вікна, хрипуватим голосом запропонувала пухкенькій супутниці:

— Може, й ми перекусимо? А знаєш, я пропоную... Кгм… Коротше, в мене є те, що піднімає настрій, хі-хі! Не гріх по-трішки випити. Так би мовити, для підняття тонусу! Щоб поїздка була веселішою і швидкою. І пробачте за мій голос. Це наслідки ковіда.

— Та ради Бога! — бліднучи, відказала супутниця. — Я розумію. З кожним може таке бути.

— Але криза минула, — швидко додала гостролиця. — І бацили повтікали геть, хі-хі! До речі, мене звуть Русланою.

— Дуже приємно! А мене — Надією. Можна просто Надя.

— Гарне ім’я! — Всміхаючись, прохрипіла Руслана. — І, головне, рідкісне! Якщо Надя, то значить на «ти»?

— Я не проти.

Руслана запитала:

— Живеш за кордоном чи робота?

— Робота. Працюю на кондитерському підприємстві. А в тебе що?

— Їду в пошуках роботи! — засміялася Руслана і дбайливо видобула із сумки пластикову пляшку з «Кока-колою», і з того ж матеріалу стаканчики, які встромила у кругленькі заглиблення на відкидних мініатюрних панелях, що були вмонтовані у спинки сусідніх сидінь. Ці причандалля призначалися для споживання їжі.

Руслана, таємниче всміхаючись, почала наливати «Кока-колу» в стаканчики.

— Це — коньяк, А пляшка з-під «Кока-коли» для конспірації! — повідомила гостролиця конспіраторка.

Надія потішно подивувалася:

— Хм! Винахідливо!

Вона зробила невеликий ковток, другий.

Зате Руслана випила залпом, чим неабияк здивувала Надію.

Коньяк закушували бутербродами.

Після третьої Руслана так розслабилася, що поклала свою руку на Надіїне коліно і міцно його стиснула.

Надія вирячила очі і спиною втиснулася у спинку сидіння.

Руслана різко відсмикнула руку від коліна. Почала виправдовуватися:

— Ой, вибач! Я така втомлена, така розбита поїздками, що погано контролюю свої дії.

Від четвертої Надія відмовилася. Хоча, за її проханням, Руслана наливала їй менше.

— На пальчик, — припрошувала Руслана. — Га?

— Ну, ще трошки хіба що.

— От і добренько!

Надія давно помітила дивні погляди на неї цієї дамочки. Подумала, що так дивляться на жінку чоловіки. А ця… Ще мацнула за коліно! Може, вона іншої орієнтації?

…Автобус прибув до автовокзалу міста Дубно.

Один із водіїв повідомив:

— Стоїмо десять хвилин!

Пасажири пожвавлено висипали на свіже повітря. Хто заспішив до кіосків, хто — до туалету.

До нього пішли і Руслана з Надією.

Черга була чималенькою. І до жіночого відділу, і до чоловічого.

Руслана чогось прилаштувалася до чоловічого відділу.

Надія так розширила очі, неначе уздріла щось не зі світу цього. Вона хутко підбігла до Руслани і потягла її за собою.

— Ти що, не бачиш?! — І зіронізувала: — Чи ще й досі «розбита поїздками»?

Руслана змалювала на обличчі запитальну посмішку:

— І коньяк також… А що таке?

— То ж жіночий!

— Та ти що?!

Автобус мчав далі. До польського кордону лишалося небагато.

Надія занепокоєно проказала:

— Аби довго не тримали на кордоні.

— А що — можуть? — стрепенулася Руслана.

— Буває годинами сидиш в автобусі.

Руслана запропонувала:

— Давай доп’ємо коньяк?

— Ой, — аж відсахнулалася Надія. — Я бачу, що коньяк у тебе не закінчується. Не хочу я.

— Ну, на пальчик.

— Пили вже на пальчик.

— Тоді на мізинчик.

— Від тебе, Руслано, не відкараскаєшся. Давай уже.

Випили.

Руслана мало не лягала на Надіїне плече. Очі блищать. Така вся добра. Щиро мовила:

— Ти така класна, Надька! Дай я тебе поцілую в щічку.

— Та… Ну, цілуй уже.

Руслана так присмокталася до щічки, що Надії із силою довелося її відривати від себе.

— Ти чого? — боязко відсовуючись, запитала Надія.

— Вибач, — винувато відказала Руслана. — Це я заснула. Дорога…

— Надія тицьнула пальцем в обличчя Руслані:

— А в тебе з’явилася щетина.

Руслана хвилю подумала, а потім сказала:

— Гормональний збій. Заростаю, як мавпа. Маю ще й такий недолік.

Український митний контроль.

Прикордонник зібрав паспорти у пасажирів автобуса.

А незабаром їх принесли. Однак до Руслани у прикордонників виникли питання. Особливо у жінки-прикордонника, котра цього разу з’явилася разом із офіцером. Звіряючи фотографію в паспорті Руслани і її «живе» (з легкою щетинкою) обличчя, з притиском проказала:

— Ви маєте пройти з нами.

— Для чого? — сіпнулася Руслана.

— Для первірки.

— А що, — раптом захрипіла Руслана. — Двох паспортів мало? Там усе розписано і печатки стоять.

Жінка-прикордонник суворо повторила:

— Пройдемо з нами!

Руслані таки довелося вийти з автобуса. Але назад вона не повернулася.

Ніби від водія пішла гуляти салоном чутка, що пасажирка, котру висадили з автобуса, виявилася… чоловіком.

У Надії довго в дорозі тряслися плечі. То вона так беззвучно із себе реготала.

1. * * *

У кімнаті, в яку її привели, Руслана пред’явила тій жінці-прикордонниці (вона в приміщенні була сама) документи про зміну статі. Цю довідку їй ніби офіційно видали в РАЦСі.

Раптом жінка-прикордонник наказала:

— Руслан! Знімай штани! Ооооо… Та й груди в тебе сповзли до пупа. Геть за собою не стежиш, жіноча стать.

Руслана, чи то пак Руслан знеможено опустився на стілець.

Микола МАРУСЯК