Молодий плід…

Надія Жданович майже влетіла в хату подруги і запихано загальмувала біля порогу. Волосся в неї розтріпане, на обличчі переляк.

— За тобою нечиста сила гналася? — жартома спитала Ніна Руженська.

Обернувшись на двері, Жданович настрахано видихнула:

— Та чийсь собацюра за мною прив’язався. Як теля!

— Мабуть, Павла Хотинюка. Вічно відв’язазаний шастає, — припустилася думки господарка оселі.

— Та хтозна. Темно. Нерозбереш.

— Ти щось хотіла?

— Та по нитки я прибігла. В’язальні. Ти ж обіцяла. Треба другу шкарпетку Сашкові дов’язати. Своїх, сірих, не вистачило. А змішувати з іншими кольорами якось не той…

— Ти, Надю, сідай. Сідай. Чай питимемо. Потім тебе проведу. Собаки мене бояться, хі-хі!

* * *

А почалося все кілька місяців тому…

Якось одного дня до Ірини Гаєнчук, молодої вдови з малою дитиною, привезли машину дров. Метровок.

Оскільки в двір, через купу тирси, не можна було заїхати, водій висипав дрова біля воріт.

Побачивши у вікно, що Ірина тягає до сарая важкі метровки, у Надії Жданович занило серце.

Саме була субота. Йшлося до вечора. Чоловік був удома. Дивився телевізор.

— Сашко, — відволікла чоловіка Надія. — Може, сходив би та допоміг дрова перенести.

— Це ж кому? — здивовано спитав дружину Олександр.

— Он надривається, бідолашна, — Надія, стоячи біля вікна, кивнула кудись у двір.

Олександр, хмикнувши, підвівся. Підійшов і собі до вікна. А відтак ще більш здивовано подивився на дружину.

Надія той погляд виснувала по-своєму: мовляв, не хоче йти, лобуряка, лінується.

Однак чоловік мовив:

— І справді ледь тягає. Молоде, худе, як…

— То підеш чи як?

— Та піду вже. — Почухав потилицю Олександр і, прищурено гигикнувши, докинув: — Може, після роботи сусідка чарку наллє.

— Я тобі наллю! — спаленіла Надія. — Тільки й мариш горілочкою!

— Та годі тобі. Розійшлася, немов…

— Іди вже, йди.

* * *

А згодом Надія Жданович помітила за своїм чоловіком істотну переміну. Олександр досить різко прохолов до неї. Навіть спати став окремо, посилаючись на нову свою хворобачку — «розшатання нервів».

— А чого це вони в тебе ні з того, ні з сього «розшаталися»? — насмішкувато спитала тоді Надія в Олександра.

— А звідки я знаю? — різкувато кинув чоловік. — Життя таке. Стресове. Невроз. Неврастенія. Аж стинає всього!

— Що робить?

— Дратує все. І болить.

— Тепер у всіх болить. У всіх стреси. І всіх тіпає, — якось мляво сказала Надія і враз із докірливою відвертістю додала: — Але в ліжко до своїх жінок лягають… ідуть… спати.

Олександр щось помугикав, крокуючи од вікна до дверей, а відтак, виправдовуючись, мовив:

— Ну, такі діла трапилися. Невроз… А хочеш, Надь, я сьогодні…

— Внеси дров до хати! — несамовито рявкнула Надія.

Від цього несподіваного, вимогливого крику Олександр підскочив козликом і кинувсь у двері.

— Зараз будуть дрова! Ага!

… Спали знову нарізно. Хоча Олександр і зробив спробу підступитися вночі до Надії, але та в серцях послала його… по дрова…

А якось уранці, в суботу, нашвидку поснідавши, Олександр то йшов до дверей, то повертався до вікна.

Надія вставила шпичачка:

— Неврастенія в ділі?

— Га? — Ледь не впав Олександр, спіткувшись на рівній підлозі.

— Чого товчешся, як Марко в пеклі?

Олександра на якусь хвилю заціпило. А потім таки видушив із себе:

— Не знаю, як сказать…

— Ну?

— Щоб ти нічого не подумала…

— Ну-ну?

— Коротше, треба тій нещасній допомогти.

— Допожи, — машинально відказала Надія.

Тупцяючи на місці, мнучи руки, Олександр дурнувато усміхнувся:

— Гній просила викинути з хліва. То я пішов?

— Іди.

Олександр спочатку гахнувся об одвірок, а вже затим потрапив у отвір дверей.

Коли він зник з очей, Надія замислено-осудливо захитала головою: «Он що то за невроз. На молодий плід потягло…»

* * *

Жінки пили чай.

А за вікном усе більше і більше гвалтували собаки. Деякі вили.

Руженська несподівано гримнула:

— Показилися вони чи що? Пий чайок, сусідонько.

А Жданович, відсьорбуючи з чашки гарячий чай, покрадьки поглядувала на вікна.

Господарка оселі помітила ті позирки, спохопилася:

— Ага! Нитки. Сірі, так?

— Саме вони.

А за вікнами вже завалували люди.

— Та що ж це діється? — сердито кинула Руженська і, підступивши до вікна, настрахано скрикнула: — Щось горить!

І обернулася до Жданович.

Та сиділа бліда, мов скатертина на столі, і тримала руку на серці.

…Горіла хата Ірини Гаєнчук.

Микола МАРУСЯК
(Імена в матеріалі змінені)