Хустка на хресті…

Та, виявляється, такі дійства йдуть ще із сивої давнини і мали (й досі для декотрих мають) певний ритуал. Чільне місце в цьому займав рушник. Наприклад, він має висіти сорок днів, а вже після того рушник (очевидно і хустку) знімають і несуть до церкви, де певну церемонію над ним має провести священик.

Нещодавно поширилася чутка, ніби на центральному кладовищі мешканка міста крала квіти з могил загиблих воїнів у російсько-українській війні і продавала їх на базарі.

За повір’ями, з кладовища не те що квіти забирати із собою не можна, навіть травини не можна піднімати із землі, а тим більше нести додому тощо.

Важко судити цю жінку-крадійку, коли особисто з нею не стикався. Про віру в Бога тут не варто говорити. А от із психікою в цієї особи таки щось не той…

До речі, такі випадки не поодинокі. На кладовищах є охорона. Чи здатна вона проконтролювати кожну могилу — питання риторичне.

Днями мав розмову зі звягелянином, котрий нещодавно поховав дружину. Через кілька днів він із ріднею прийшли на могилу (поблизу села Сусли), аби ще раз вшанувати пам’ять померлої. І вкрай були здивовані: з хреста зникла пов’язана ними хустка.

Довелося прив’язувати другу. Але й та досить швидко зникла.

Чоловік це розповідав мені у відчаї, зі сльозами на очах. Було видно, що для нього це не тільки матеріальна втрата, а щось глибше.

— Ну, печиво, цукерки, що там клалися, — з болем говорив він, — беріть, поминайте. Але навіщо красти хустки?

Дехто в’яже на хрестах рушники або хустки, аби їх потім знімали люди, в такий спосіб поминаючи померлих.

У чоловіка, в котрого на могилі дружини двічі знімали хустки, свої на це погляди. І його можна зрозуміти.

І щодо охорони. Двадцять перше століття… Мабуть, відеоапаратура має вже бути на всіх кладовищах. Чи не так?

Микола МАРУСЯК
Фото ілюстративне