Банківська картка підвела

Кирило, єдиний син Євдокії Панасівни (імена в матеріалі змінено), прийшов додому пізно ввечері.
Стара мати знала, що син не вечерятиме, але для годиться спитала:
— Я супу гречаного наварила. Насипати?
Кирило, марудячись зі шнурівками своїх засніжених черевиків, мовчки хитнув головою. Однак за хвилю таки впівголоса сказав:
— Я не хочу. Я їв… Вибач, що я… Випив трохи. З хлопцями.
— Йди, йди вже спати, — зітхнувши, відказала мати. Затим узяла біля пічки віника, совок і заходилася підметати талий сніг біля порогу. Згодом пішла шукати ганчірку.

Серед ночі хтось загрюкав у двері.
Прокинувшись, Євдокія Панасівна зі здивуванням подумала: «Кого це о такій порі нечиста принесла? Може, де горить що? Чи, може, хто із Кирилових дружків приперся, переплутавши день із ніччю? І той дрихне без задніх ніг».
Постогнуючи, підвелася з ліжка. Почовгала до дверей.
— Хто там?
У відповідь коротке:
— Свої.
Стареньке підкусила:
— Свої всі вдома!
— Відкривайте! Поліція!
— А ми її не викликали!
— От стара карга!
— Ясно, яка це поліція, — вголос зметикувала Євдокія Панасівна і пригрозила. — Зараз ось я поліцію і викличу!
У двері так гупнули, що стара жінка аж заточилася. А за мить ті ж двері впали просто на неї.
Ще Євдокія чула, як по тих дверях, що лежали на ній, прогупало щось важке і вона знепритомніла.

До оселі ввірвалося троє молодиків. Один із них був міцний хлопак. Очевидно, він і висадив двері.
Непрохані гості знайшли вмикач. Увімкнули світло.
Один із них спитав:
— Де стара?
— Хрін її знає.
А дебелий:
— Під дверима лежить, — і наказав. — Сина шукайте!
Кирило крізь сон чув якийсь шум. Але що п’яному…
Його розбурхали. Посадили на ліжку.
І перше запитання:
— Де бабло?
— Яке «бабло»?
Кирило мружив очі. Було очевидно, що він знаходився ще поза реальністю.
— Яке «бабло»? — повторив. — Ви хто?
— Погані хлопці, — процідив найнижчий із нападників.
Другий, опецькуватий, ляснув долонею Кирила по щоці.
Це подіяло. Кирило почав повертатися у реальний світ. Німо розглядав трьох чоловіків, на пики яких були натягнуті темні жіночі панчохи.
Однак пробубонів:
— Чи мені сниться?
Опецькуватий замірився вліпити черговий ляпас, але дебелий зверхник перехопив руку спільника.
— Припини! — гаркнув. — Думало йому відіб’єш. А воно у нього, бач, і так туго варить. — І, труснувши Кирила за плече, з осмішкою продовжив: — Скажеш де бабло — бити не будемо. Хоча, ми його і самі знайдемо, але навіщо псувати домашнє добро. Правильно?
— Слушно, — примирливо кивнув Кирило. І тієї ж миті рвонув до виходу.
Проте опецькуватий поставив утікачу підніжку і той юзом проїхав підлогою. Спинився вже біля вибитих дверей.
Кирила схопили за барки, дали під дихало. Потім зв’язали по руках і ногах.
А затим почувся стогін.
Опецькуватий гигикнув:
— Стара ожила.
Євдокію Панасівну витягли з-під дверей. Посадовили на ліжко.
Митарства продовжилися:
— Кажи, бабулько, де гроші сховала?
Стара жінка однією рукою трималася за голову, другою — за груди. Вона важко дихала і стогнала. В очах — переляк і запитання: за що? Навіщо?
Дебелий приніс води. Приставив кружку старій до губ. Та раз ковтнула і мало не вдавилася. А коли дещо оговталася, то спитала:
— Що вам треба, вбивці?
— Ми ще нікого не вбиваємо, — відгризнувся опецькуватий. — Ліпше скажіть де лежать гроші. Віддасте і ми підемо.
— Немає в нас грошей.
— Не бреши, стара! — нервово смикнувся зверхник. — Чи хочеш іще раз побувати під дверима?
— Не хочу… бузувіри.
— Ну? Де? Гроші де?
— Немає грошей у нас.
Опецькуватий стежив за рухами старої і її сина, а ті двоє почали догори дригом перевертати все в оселі. Таки дещо знайшли. Тисячу з лишком гривень. Євдокії Панасівни пенсія. Далі із шафи на підлогу полетіли одяг, білизна…
— Почекайте, — спинив зухвальців Кирило. — Там більше нічого немає. Тисячі дві я маю.
— Де?
— Он у тій сумці.
Там і справді були гроші. Дві тисячі з хвостиком.
Та цього бандитам було замало.
— Ще гроші є? — зикнув найнижчий.
— Немає.
— А на картці є? — спитав зверхник зграї, роздивляючись банківську картку і паспорт, які знайшов у сумці. — Дві тисячі — мало. Давай ще.
— Немає більше.
— А на картці?
— Там небагато.
— Скільки?
— Ну…
— Кажи код!
Кирило бачить, що нападники просто так не відчепляться. Говорить код.
Тільки після того злочинці зникли з домівки.

Та ось із банківською карткою трійці зухвальців не пощастило. Знявши гроші через банкомат (а кошти там були чималі), хлопаки вирішили свій успіх відзначити в барі. Там їх і затримали поліцейські.
Пізніше з’ясувалося, що ці молодики були із сусіднього села. Кирила вони знали. Знали і те, що той нещодавно повернувся із заробітків.