Чорна змова

Мартин і Жанна Очеретні свого батька не пам’ятають. Ще надто малі були, коли він покинув сім’ю. Мати так і не пояснила, чому пішов їхній татусь, залишивши на неї, безробітну, цих двійко малих пуцвіріньків.

Так із цим болем і відійшла в інші світи. Нещодавно. Сусіди говорили, що їй було ще жити й жити…

Банально? Але так у людей трапляється...

Помучилася Очеретна. Хвороба була невблаганною. Перемогла, окаянна. А пожити хоч ще кілька рочків ой як хотілося. Та не судилося…

Ось і залишилися в просторій, ще добротній хаті Мартин і Жанна. Сиротами.

Та й таке. Ще на похоронах пильне й зірке сусідське око вловило, що Жанна то й не дуже побивалася за втратою. Ну, пустила сльозу. Щось там сказала. Навіть не заголосила, коли труну опускали в яму…

Суди-пересуди… Та хіба тільки за цим визначають стан людини в цих моментах? Хто ж його знає, що в людини на душі тоді відбувається?

І про це також перешіптувалися на кладовищі.

Проте ввечечі, цього ж дня, після поховання, подейкували, вешталася Жанна п’яна з чоловіками вулицями, і всі вони кагалом горлали непристойні пісні.

— Може, бідолашна, так стрес зганяє, — хтось говорив. — Все-таки мати рідна була.

— Нормальні стрес зганяють по-іншому. Ну, вдома наприклад. Принаймні хоч день-два, — заперечували другі.

— І то правда…

— Та яка правда?! — крикнув чоловік років сімдесяти. — Це стерво на тому тижні хотіло, щоб я її тр… того… біля ставу… ну…

А хтось пожартував:

— І ви, діду, втратили таку можливість?

— Та йди ти…

1. * * *

Вже через кілька тижнів Жанна натякнула братові:

— Що там у тебе з Юлькою?

— А чого тебе так цікавить? Нормально все.

— Може, вже поберетеся?

— Ну… До цього йде. А тобі що?

— Та, щастить тобі.

Мартин здивовано подивився на сестру:

— Не розумію тебе. У чому це щастить?

— Ну чого ж. Юльчині батьки на ладан дихають, а вони багатенькі. Й іномарка тут тобі. Комбайн. Трактор. Та чого там тільки у них немає! Фермер! От і пощастило тобі. Ти б покрутіше брав! Нахрапом! Поки в Юльки інший кавалер не знайшовся.

— Це ти до чого, моя люба сестричко, хилиш? З хати мене виганяєш чи що?

— Та Боже збав, братику! Живи! Займай хоч пів хати! Хазяйнуй! І мені поміч буде якась. Хоча, онь…

— А… Сергій. У прийми преться? Ато ж!

— То й що? — Вже холодно відказала Жанна. — Не вікувати ж мені в дівках?

— Я радий буду, коли ви одружитеся. А хата… Можна й переполовинити.

Сестра напружилася:

— Це як?

— А як? Замурувати двері в другу половину, і все.

— Ну знаєш…

Жанна підвелася (була дещо розгублена). Пішла ніби порати худобу.

1. * * *

Вихідними Мартин поїхав до міста. Навідати друга, з котрим служив в одному полку.

І в цей день до Жанни прийшов Сергій.

Вочевидь, вони щодо Мартина вже не раз заводили мову. Ось і тепер, дратуючись, заговорила Жанна:

— Він із хати, козел, не піде. Йому тут, бач, усе рідне. Дороге. Ще і Юльку сюди припре. Коли зійдуться. Що думаєш?

— А що я думаю? — стенув плечима Сергій. — Хай він, як каже, відокремлюється. Замуровує двері і живе собі. З Юлькою. Крам наживають. Діточок чим більше…

Жанна скочила зі стільця.

— Хай «замуровує»! Хай «живе»! «Діточок»!.. А хрін йому! Докумекав?

— Не зовсім, — промимрив коханець, сторопів.

Жанна змовницьки звузила очі:

— Він поїхав до міста?

— Поїхав.

— А місто є місто. Там завжди неспокійно. І всяке буває…

— Б… Буває.

Раптом рипнули двері. З міста повернувся Мартин.

— О! У нас гості! — Приязно привітався він за руку з сусідом. — Як ви тут?

— А ніяк, — пробурмотіла сестра. — Сидимо онь в суху.

— А. Зрозумів! — піднесено відказав брат. — Зараз збігаю. Магазин ще відчинений. Вино? Горілку?

— І пиво…

1. * * *

Пили до пізна. Минула друга ночі, а спиртне не закінчувалося — Мартин затарився добряче.

В якийсь момент Сергій недоречно бовкнув:

— А чого ти, Мартине, в прийми до Юльки не хочеш? І справді багата мадама, ги-ги!

Мартин нашорошився:

— А чого «мадама»? А не панянка?

— Ну, хай і пан…

— І чого ти тут за мене вирішуєш… — І тут Мартин подивився на сестру, котра єхидно осміхалася. І мовив: — Ясно. Ясно, що діло темне. Ну, вип’ємо, панове!

Мартин дедалі більше п’янів. А Жанну і Сергія наче не брало. Та й було чому. Вони вже заздалегідь домовилися. Тобто, Жанна вмовила Сергія вбити Мартина.

Коли Мартина зелений змій звалив із ніг, вони почали діяти…

Убивали Мартина страшно. Рубали сокирою й заступом. Потім тіло, перед ранком, закопали біля ставка.

Однак був односелець, котрий мимоволі став свідком того моторошного «поховання». Це Старий рибалка, котрий полюбляв ловити рибу вночі.

Вже наступного дня Жанну і Сергія арештували.

Микола МАРУСЯК

(Імена в матеріалі змінено)