«Дітям потрібні не айфони, а увага батьків»

— Даріє, потрібно було дуже любити дітей, щоб обрати обидві професії з ними пов’язані. Чи не так? 

— Так, але любов до дітей — один із факторів. Без розуміння цих маленьких людей теж неможливо. Не можна до них прийти і просто працювати. Ти маєш їх відчувати. Це ми, дорослі, можемо пояснити своє відношення, дії, настрій словами. А діти часто говорять емоціями. І емоції дорослих вони безпомилково читають, їх у цьому не обдуриш. Вони помічають і новий манікюр, й іншу кофту, і коли в душі є моменти, про які мовчиш... Саме діти є моїм натхненням у житті та роботі.

Дітям бракує уваги дорослих

— Багато хто вважає, що вони тепер важкі у вихованні, часто не потребують спілкування, живучи в гаджетах. А яка ваша думка з цього приводу?

— Гаджети справді займають значне місце в дитячому житті. Відволікаються від живого спілкування, багатьом простіше написати або відправити голосове повідомлення замість того, щоб подзвонити. Мабуть, у нашому суспільстві це трапляється через брак уваги з боку дорослих. Із цим потрібно боротися.

Власних дітей я обмежую в користуванні телефонами. Вони завантажені навчанням, тренуваннями, справами — нема коли сидіти в гаджетах. І в сім’ї нашій важливе живе спілкування. 

Потрібно створювати сприятливе середовище, аби не було потреби сидіти в гаджетах. Це завдання і батьків, і педагогів. Коли ти так робиш, то діти до тебе тягнуться, стають творчими, цікавляться. Виявляється, знають багато ігор і залюбки в них бавляться.

— А з приводу вередливості та примхливості що скажете?

— Не знаю нічого про це. Адже день у нашій групі починається не зі стандартного «Добрий ранок», а з обіймів, веселих емоцій, радості від зустрічей. Навіть, коли я сиджу в кутку і, наприклад, заповнюю журнал, діти не йдуть просто снідати. Обов’язково підійдуть, привітаються, обіймуть. Ми на одній із ними хвилі. 

Часом бачиш: прийшла дитина без настрою, і якщо просто запитати, то не факт, що отримаєш відповідь. А якщо: «Ой, у мене теж такий настрій буває…» і дитина зацікавлюється, починає ділитися. Пригорнула, розповіла, що таке з усіма буває. І виявляється, що по дорогою в садочок щось трапилося, чи мама хвостики заплела не такі, як хотілося. І ми переплітаємо хвостики, обговорюємо ситуації по дорозі… Головне помічати ці моменти.

«Щоб закінчилася війна і здох путін»

—  Очевидно, що в кожному садочку є дітки-переселенці, які бачили війну на власні очі дуже близько. Непросто працювати під час війни, чи не так?

— Так. Особливо важко дивитися на малюнки, коли діти малюють пережите. Тому були і танки, і воїни зі зброєю, і чорні хмари, і перекреслений прапор рашистів, а поруч — рідний, жовто-блакитний. Дитячі побажання — щоб закінчилася війна і здох путін. 

Одна дівчинка розповіла: «Коли ми з мамою втікали, я бачила український прапор. І я хочу, щоб, коли ми повернемося, він теж там майорів…» Я тоді була в ролі Леді Баги на дитячому святі і дуже добре, що на мені була маска, під якою не видно було сліз… 

Ще ми будуємо з дітьми вежі негативу, які потім руйнуємо. Треба бачити, як малеча з усієї сили це робить… Бо дуже багато негативу через війну.

— Працюючи багато років вихователем (уже 17), яким чином у вас з’явилася ідея не піти з професії, а стати ще й аніматором?

— У мого сина був день народження, і він дуже любив одного персонажа — Залізну людину. Мені захотілося знайти костюм, зробити свято. Так відбувся мій дебют у ролі аніматора. А потім то кума попросила, то хтось зі знайомих... І почалося. Спочатку проводила сама заходи, потім взяла в команду Кирила і Олександру, з якими зараз працюємо. Вдячна своїй дружній команді!

— Хочу сказати, що вони теж на драйві працюють, це відчувається.

— Тому так і називається наша команда — «ДрАйВ». Бо в мене не можуть працювати інші люди (сміється — авт.). У першу чергу — драйвові, шалені, які люблять дітей. Тому ми обіймаємо їх, «жмакаємо», дружимо. Щоб вони потім нас чекали і згадували з добрими емоціями. 

— А якими взагалі мають бути аніматори?

— Щирими, комуніка-бельними, творчими, креативними, енергійними, обізнаними з дитячими смаками. Час не стоїть на місці — виходять нові мультики, з’являються нові герої. Потрібно встигати, слідкувати, оновлювати костюми і сюжети свят. 

Інакше не можна. Якщо діти спитають: «Леді Бага, а ти звідки?», то маєш відповісти, що з Парижа (сміється — авт.). Бо якщо ти зі Звягеля, то навіщо прийшла? 

Якщо ти прийшов як Супер-кіт, то ти є Супер-кіт, а не Петро чи Василь. Маєш дотримуватися образу задля віри в справжність дива з першої і до останньої секунди.

— А що не може дозволити собі вихователь із того, що може дозволити аніматор?

—  Звісно, у вихователя часто серйозніші завдання, але це завжди, в обох професіях — творчість, креатив. Завдання спільні — зробити дитинство яскравішим. 

— Повітряні тривоги в дитячих садочках — то окрема тема… Мабуть, вихователям треба лише за це давати відзнаки.

— Так. Уявіть, коли треба щодня збирати велику кількість вихованців за 5 хвилин в укриття. На початку війни діти часто плакали, не розуміли. Найважче — одягати маленьких. Поки одягаєш одну дитину, інша вже рукавички замість шкарпеток одягла, шапку чужу тощо. Доводиться переодягати.

 — А де берете енергію на все це?

— Мій рецепт — віра. Молюся, дякую Богові, що дає сили. Психолог допомагає у садочку, дає поради. А головне моє натхнення — діти. У мене є власні, і діти садочка (сміється — авт.). Вони всі мене надихають безмежно. 

Порада батькам — більше часу проводити з дітьми

— Батькам варто пам’ятати, що вони потрібні дітям. Так, потрібно працювати, щоб виживати — від цього нікуди не дінешся. Але має бути час для сім’ї, не треба забувати. 

У нашій сім’ї  є окремі дні кожної дитини. Якщо це день сина Богдана, то йду на футбольне поле і стаю на ворота. Якщо мова йде про старшу доньку — так, їй цікавіше усамітнитися, погуляти з подругами. Але інколи вона хоче час провести вдвох, і ми це робимо. 

Як ми говорили вище про живе спілкування з однолітками, так само цінним є живе спілкування з батьками. 

— Часто батьки прагнуть забезпечити дітей усім, чого вони самі не мали у своєму дитинстві. А чи завжди матеріальне має сенс у дитячому житті?

— Ні. Коли запитуєш дітей, що вони запам’ятали, то вони згадують фільм, який дивилися разом із батьками, спільний відпочинок… Швидше згадають бабусю і курчат в селі, аніж аквапарк чи відпочинок за кодоном. Коли це батькам розповідаєш, то вони шкодують, що втратили час.

Ніколи не варто відкладати щирі емоції, підтримку та обійми. Пригадую, як довелося вітати донечку загиблого захисника. Поховали батька, а в дитини невдовзі був день народження. Перед мамою постали питання: чи вітати іменинницю? А що люди скажуть?

У дива потрібно вірити

І ми вирішили не втрачати можливості додати гарні спогади в дитинство дівчинки. Так, вона втратила батька, сталася жахлива трагедія, але донечка продовжує жити і має право бути щасливою. Тому ми зробили свято про те, що батько з неба її вітає. Прийшов ведмедик із квітами, і дівчинка була цьому дуже рада. Мама плакала, але дякувала мені, що я знайшла потрібні слова і переконала відзначити день народження в такий важкий період їхнього життя.

Ще один був пам’ятний випадок, коли вихованка нашого дитсадка захворіла і потрапила в реанімацію. Випадок був дуже складний, лікарі розводили руками, дівчинка довгий час перебувала на апараті штучної вентиляції легенів. Згодом її перевели в «Охматдит».

Був час, коли медики не давали жодних прогнозів і мало хто вірив у порятунок. А я вірила. Ми разом із батьками щоденно молилися, не опускали рук. І за декілька місяців дівчинка прийшла в садочок… Це було щастя, яке остаточно мене переконало — у дива треба вірити.

— Є таке явище сьогодні, як російськомовність дітей в україномовних сім’ях. Це пояснюють переважаючим російським дитячим контентом у мережі. Ви це помічаєте у своїй роботі?

— Так, багато мультиків російською, іншого контенту. Але це питання — більше про відповідальність батьків. 

Я не приймаю замовлень російською, чесно скажу. У мене навіть азербайджанець перейшов на українську (сміється — авт.). Разом із тим був випадок, коли жінку я попросила перейти на українську, а вона обурилася, через що я відмовила їй. Нікого не змушую, а пропоную. Більшість людей переходить, це для мене приємно. 

З дітьми, звісно, у мене інші методи — лише у формі гри, ненав’язливо.

— Ви пишете вірші. Це вас надихає?

— У віршах моя душа відпочиває. Це для мене спосіб відволіктися, знайти спокій і розраду. Хочу видати методичний посібник віршів для роботи вихователів — такі віршики нам часто у роботі потрібні.

— Ви вважаєте, що замовляти аніматорів можна не лише для дітей, а й для підлітків, бо віра в казку не має вікових обмежень. А самі збираєтеся займатися цією справою до якого віку?

— Зрозуміло, що не зможу робити це вічно (сміється — авт.). «На носі» уже сорок років, тому готую до цієї справи свою доньку, бо їй аніматорство дуже подобається. Їздимо на майстер-класи разом, навчаємося. Навчання дороге, але воно того варте. Хоча без покликання, зрозуміло, нічого не буде. Мрію, щоб моя донька стала в цій роботі набагато крутішою, ніж я. Дарувати емоції — це мистецтво. 

— У зв’язку з війною ваша робота набула інших фарб?

— Коли почалася повномасштабна війна, у той день у нас мало бути три замовлення. Два люди скасували, а ще одне було від військового для сестри, яка йому була як мама. І він дуже просив. Уявіть, люди сполохані, втікають, а ми прийшли вітати в магазин іменинницю.

Чоловік мій був за кордоном, я могла з дітьми поїхати до нього, але не зробила цього. У перші дні ми з нашими підписниками пішли здавати кров. Потім я наймала бус, ми їздили по селах і збирали харчі для тероборони.

Упродовж року ми вітали людей без музики, бо на кожному кроці ховали захисників. А потім військові сказали, що в житті має залишатися місце для радості, що вони воюють за це. І це стало моє місією, променем світла крізь пітьму.

— Дякуємо вам за вашу важливу роботу!

Юлія КЛИМЧУК