«У мене майже ніколи немає дня без збору — завжди хтось потребує допомоги»

Вікторія Нехай  — одна з активних волонтерок нашого міста. Вона не лише ініціює збори на українське військо та різні потреби мешканців міста і району, але й часто долучається до ініційованих кимось зборів. Так і я познайомилася з нею — вона декілька разів підставила мені плече (підтримка серед волонтерів — поширене і приємне явище), коли я організовувала власні збори. 

— Вікторіє, коли у твоєму житті з’явилося волонтерство?

— Активно займатися волонтерством я почала з початком повномасштабного вторгнення, у той період загальнонаціональної єдності 2022 року, коли всі були налаштовані на швидку перемогу.

— Що тебе в цьому процесі надихає, а що, навпаки, забирає сили?

— Мене надихає людська вдячність, підтримка однодумців і моменти, коли бачиш, що навіть маленька дія приносить комусь користь. Це відчуття значущості дуже мотивує. І головне — це сам результат діяльності.

Дуже вибиває з колії байдужість, яку за ці роки я бачила і відчувала неодноразово. Також негативно впливає токсичність людей, тепер уже не таких вмотивованих, як у 22-му. 

Інтернет-розбірки про ВЛК, ТЦК, політичні дискусії… Це все розгойдує наше суспільство. Мені б цього бачити не хотілося.

— Чи підраховуєш загальні суми своїх зборів за рік?

—  Так, звісно. Завжди роблю звіти. За 2024 загальна сума — 1 042 000 гривень. За 2025 рік наразі — 1 591 579 гривень. 64 банки було мною відкрито.

— Ого!  Які відчуття охоплюють, коли закриваєш збір?

— Це про натхнення. Це спалах емоцій, адже долучаються багато, залежно від суми збору: чим більша банка — тим більше людей. Ми співпрацюємо в дружній обстановці з волонтерами Житомира, Києва і, звісно, з нашої громади.

То вони підключаються до моїх зборів, то я — до їхніх. І тут же цікаво, що донатори — це рідня і близькі, знайомі з оточення кожного з нас… Коли нас багато, то реально бачиш цінність донату навіть у 10 гривень.

— Який збір для тебе став особливим? Чим запам’ятався?

— Для мене кожен збір особливий. Певне, мій перший збір був для нашого 140-го бату. Тоді вони були на кордоні з білорусією. Йшлося про чоловіків з ТРО, більшість із них пішли боронити нашу землю в перші дні вторгнення і не знали, як керувати дронами. Була ідея зібрати на мавік. Шоб ті, хто вміли — моніторили кордон, а ті, хто не вмів, мали б на чому навчатися… Уже була проблема, щоб його придбати, тому волонтер із Пилиповичів (Костя, привіт) підказав, як замовити через волонтерські бази з-за кордону. Збір зібрали дуже швидко. І це було дуже вчасно. 

— Багато банок відкриваєш для підрозділу свого чоловіка?

— Так, часто збираю для бригади чоловіка. Бригада — це досить великий штат, а у великому штаті завжди є потреби. Підбивала річні підсумки, то по сумі — це третина моїх зборів.

— Що є для тебе найважчим у волонтерстві? І що тебе тримає на плаву, допомагає?

— Найважче зібрати себе до купи. Я — мама двох активних дітей, котрі потребують уваги. Наразі я не працюю, увесь вільний час присвячую своїм хлопцям і волонтерству.

На плаву тримає мене моя родина, мої дівчата, котрі завжди підтримують. З усіма пов’язують нас різні благодійні ініціативи. Разом ми допомагаємо не лише війську, а й багатьом іншим людям. 

Звісно, за ці роки я побачила активність і від своїх однокласників, і від одногрупників… Ось, з останнього: моя школа (тепер Ліцей №1) підключилася до допомоги для бригади мого чоловіка Андрія і дуже файно підтримали.

У мене майже ніколи немає дня без збору — завжди є хтось, хто потребує допомоги…

Моє волонтерство — не лише про збори, а й про пам’ятування наших воїнів. За останніх пів року я виготовила більше 250 прапорців пам’яті для матерів, дружин, сестер полеглих воїнів з усієї України, відправила понад 100 портретів на металі… Якби фізично і матеріально могла дозволити зробити більше, я б це зробила. Є ще ініціативи, але то більше індивідуальні, не публічні.

— Які нові звички з’явилися в тебе під час волонтерства?

— Перевіряти стан рахунку і орієнтуватися, коли можна брати наступну банку, бо іноді буває черга.

Є гарна звичка перевіряти запити, бригади, напрямки допоміжних зборів, адже є багато шахраїв. Трапляється, що люди, котрі не потребують, роблять запит, а виявляється, що бригада на ППД, або військовий, котрий показує військовий квиток, — насправді в СЗЧ. Тому треба перевіряти і підтримувати людей, котрих знаєш особисто.

— Існує думка, що волонтерство дружин військових допомагає підтримувати з ними стосунки на відстані. Разом з тим, коли захисникам бракує спільних тем з близькими, то вони відокремлюються. Як у вас?

— Чоловік — наша опора. Ми дуже цінуємо його свідомий вибір і мусимо допомогти, коли виникає нагальна потреба. Ми спілкуємося, коли є вільний час та Інтернет. А коли немає, то завжди можна скинути слова підтримки, якийсь мемчик, що нас об’єднує, чи жарт, який зрозуміємо лише ми. Інтернет з’явиться — хтось із нас та й посміхнеться. 

Не можу порівнювати наші стосунки зі стосунками інших пар. Люди всі різні. Ми любимо один одного і хочемо якомога швидше бути разом. Ось тому він там, заради нас із дітьми, а ми тут робимо все, щоб пришвидшити той заповітний день.

— За освітою ти — педагог. Що можеш сказати про цю роботу?

— Так, я викладач комп’ютерних та економічних наук. У мене невеликий досвід роботи в освіті. Працювала у школі, дітей дуже люблю. Як виявилося, вони мене теж люблять. Це важка праця, особливо під час війни, коли на освітянах ще більша відповідальність. Для мене найгірше, що може бути, коли ти віддаєшся роботі, — це мобінг. Я свого часу це відчула.

— Чим би ти хотіла займатися в майбутньому? 

— Певне, допомагати людям. Я тоді дуже добре почуваюся, справді. Закінчиться війна, а це буде, я вірю в це, тож буду і надалі волонтерити, підтримувати ветеранів, ВПО, доєднуватися до різних ініціатив. Зокрема, пов’язаних із допомогою тваринам. Я б усім допомогла, якби мала ресурс.

— Чи не розчарували тебе люди у волонтерській роботі, адже сьогодні є багато байдужих до зборів?

— Скоріше не розчарували, а показали «who is who». Добре, що я зрозуміла це, і тепер дуже швидко відсіюю зайвих людей. 

Але мене дуже багато людей надихнуло! Я пишаюся кожним, хто дотичний до нашої спільної справи!

За роки повномасштабної війни я зрозуміла, що треба перестати давати іншим можливість знецінювати вашу працю, тоді буде легше дихати під гул сирен та шахедів.

—  А коли все ж знецінюють роботу волонтерів, ось і про тебе читала колись неприємні слова якоїсь жінки. Як ставишся до такого?

— Такі люди зазвичай нічого не роблять для інших, думають лише про себе. Тієї жінки вже немає у колі моїх друзів, а сама вона живе своє щасливе життя за межами нашої країни. 

Недовіра — це нормально, коли є на це підстави, але підрив довіри — це трохи інше. Під час війни краще переживати за свою сім’ю, аніж сприймати думку інших близько до серця.

— Що порадиш парам, у яких на тлі війни почалися труднощі у стосунках?

— Направду, не знаю, що сказати. Головне — довіра, взаємопідтримка. Нас із чоловіком об’єднують наші діти і гумор. Війна — страшна штука. Цінуйте один одного, доки є можливість!

Юлія КЛИМЧУК