«Я за те, щоб у кожній українській родині до Різдва був дідух — символ зв’язку поколінь»

Олена Денисюк — із тих невгамовних людей, залюблених у природу, для яких спілкування з нею — завжди яскраві емоції. Здається, що вона бачить душу чи не в кожній рослині, тому в її соцмережах найбільше фото — на лоні природи, серед розмаїття трав, з грибами, букетами польових квітів тощо. А скільки молодих паростків ялин та сосен посадила ця дівчина в межах всеукраїнських акцій з лісівниками «Створюємо ліси разом» — понад тисячу дерев за десять років! 

— Олено, як давно займаєшся виготовленням різдвяних оберегів і чим це заняття стало для тебе?

— Якщо чесно, ніколи точно не рахувала, коли зв’язала свій перший дідух. Приблизно десь 10 років тому.

З дитинства Різдво та Новий рік були для мене найулюбленішими святами. Вони, на мою думку, наділені якоюсь таємничістю. Це час для спостережень, роздумів, висновків, бо влітку ти зазвичай у тяжкій праці (принаймні люди з села, як я). 

Не зовсім традиційно, бо ж дідуха до хати вносив завжди господар, у нашій сім’ї місія організувати покуття на пісну вечерю (намостити сіна, поставити дідуха, занести кутю) — це була моя робота. Я соромилася вголос закликати мороза, а от кудкудакати, хрюкати, мукати я любила — коли несли до хати кутю, українці здавна таким чином закликали, щоб у господі велася різна живність.

Дідуха, як такого, у нас ніколи не було, але мама завжди влітку заготовляла снопика зі збіжжям для покуття. І коли наставав час, вона казала, де він схований, і я йшла, діставала його та доповнювала ним святкову композицію.

— Чи вдалося тобі до сьогодні пронести це дитяче відчуття родинного Різдва з гарними традиціями?

— Коли батьків у 2012-2013 році не стало (за півроку обоє пішли у засвіти), свято спочатку втратило для мене сенс... Адже на Різдво діти зазвичай з’їжджаються до батьків, а мені не було куди їхати. І коли всі святкували в родинному колі, для мене ці дні стали найважчими. Я була одна і з дитиною… Квартира тоді здавалася спустошеною і холодною, як моя душа.

Коли моя Віка почала підростати, то мені захотілося створити для неї відчуття того Різдва, яке я проживала з батьками. Хотілося, щоб у неї в дорослому житті було відчуття отого рідного дому, затишку, де є місце традиціям, де чекають і люблять.

Я почала цікавитися цією темою, звертатися до літератури, глибше пізнавати деталі. Частину взяла з того, що було і в нашій сім’ї. Наприклад, 12 страв, які ми готували вдома, а потім із задоволенням перераховували, чи є в нас 12 страв на столі…

Саме тоді мені вперше захотілося зробити дідуха. Я була далека від того, як правильно це робити, та й зараз не впевнена, що знаю досконало. Проте, влітку я нарізала різного колосся, і коли підійшов час, зробила.

— І невже одразу той перший дідух вдався?

— Пам’ятаю, він у мене був «кучерявий», бо зібрані колоски були повністю дозрілі. Це потім я дізналася, в яку пору їх треба збирати, як правильно засушувати тощо. Утім, той дідух вийшов досить ефектний.

І коли я з села привезла сіна і намостила вперше в квартирі це покуття, а потім поставила дідуха, кутю, поруч свічку і портрет батьків, то свято ніби знову повернулося в моє серце, наповнило душу чимось особливим, теплим, рідним.

З того часу справа переросла в цікаве хобі. Це те, що я роблю не тому, що треба, а щоб отримати задоволення, надихнутися старовинними традиціями, сповнити себе чимось таємничим. 

Це те, що якось непомітно відключає мене від усього світу, тяжких думок, негативу. 

Поринаєш у творчість з головою, не помічаючи, скільки часу працюєш. Вимальовуєш в голові картинку, а далі — колосок до колоска, який ти не просто береш із загального матеріалу, а кожен підбираєш, щоб створити рівномірну, структуровану композицію. І в кожному дідуху — своє, без шаблонів, без повторення, кожна композиція відмінна, хоча й працюєш, ніби, з одним і тим самим матеріалом.

— Ти писала, що починаєш процес створення дідуха із зернини. А як саме це відбувається?

— Раніше я збирала колосся з дозрілого збіжжя. Однак, щоб працювати з цим матеріалом, потрібно, щоб воно було зібране і висушене правильно. До цього я йшла роками. Спершу навчилася вчасно зрізати і сушити. Саме з цього влітку починався весь процес.

Моє головне завдання було — не прогавити час. Тут починається спостереження: щоб колосок ззовні сформувався, але всередині ще не налився. Тоді колосся має форму, але зерно не буде випадати при складанні дідуха (це призводить до втрати форми і зовнішнього естетичного вигляду). 

Дуже люблю в дідухах використовувати льон, він додає неймовірної особливості. 

У чоловікової матері випросила собі для цього клаптик городу (сміється — авт.). Там у нас сіється овес, і пшениця… Ячмінь доводиться шукати і просити у тих, хто його вирощує. 

Найскладніше — з житом, його тепер рідко сіють. У моїх планах — спробувати посіяти усього, чого не вистачає для роботи, щоб ні в кого не просити. 

Коли сієш — то з великою надією, що гарно вродить. Коли зерно починає проростати, радієш по-своєму. А коли наливається, починаються хвилювання, щоб не прогавити, бо основну роботу і поточні життєві питання ніхто не відміняв, тож це впливає на процес. Ну, і погода може вносити корективи.

До чого я ще «не доросла», то це до посіву сухоцвітів. Здебільшого, через брак часу, бо якщо зерно посіяв і чекаєш, то з квітами по-іншому — догляд ніхто не відміняв. Тому поки що я їх купую, а це доволі не дешево, бо треба багато. У перспективі планую вирощувати квіти для цієї потреби.

— Традиційна основа дідуха — це колосся пшениці, жита, ячменю, вівса, льону. Але ж твої дідухи — сучасні, як ти їх «модернізуєш»?

— Часто в Інтернеті бачимо таке різноманіття, що очі розбігаються! І кожен дідух — красивий по-своєму.

Я роблю як у традиційному виконанні, так і доповнюю композиції сухоцвітами. Це — відхід від традиції, бо кожен вид колосків є уособленням життя, родючості, багатства, благополуччя, краси тощо. А сухоцвіти додають із метою естетичного вдосконалення. 

Багато хто доповнює дідухи виробами із соломи. Соломоплетіння теж зараз повертається в моду, але для мене то ще незвідана наука. Якби мала час і гарного вчителя, то залюбки спробувала б.

— Як гадаєш, чи можуть дідухи повернутися і замінити українцям ялинки? 

—Традиція прикрашати новорічні ялинки полюбилася українцям, особливо дітям, тому не думаю, що варто від них відмовитися.

Однак, я за те, щоб у кожній українській родині до Різдва дідух був обов’язково — як символ роду, зв’язку трьох поколінь, символ тривимірності: минулого, сучасного і майбутнього, як символ Отця, і Сина, і святого Духа. 

Разом із тим, кожен, хто «доріс» до того, аби повернути в своє життя цю традицію — вдихнути в Різдво українську рису, українську сутність, має для себе визначити, з яким саме символізмом він вносить у свій дім дідуха. 

— Тобі хтось допомагає у творчому процесі? 

— Дідухи роблю сама, хоча у процесі заготовки матеріалу чоловік допомагає і підтримує. Жодного разу не почула від нього: «Миколаївна (так він мене називає), нащо воно тобі, це ж так марудно і довго?» 

Це справді нелегко. Зрізати колоссячко — пів роботи, а треба ще обскубти кожну колосинку, скласти рівненько, зв’язати у снопочки, витягти на гору, підвісити…

Те саме можу сказати про сам процес, де руки — головний інструмент. Часто до мозолів, до стану терпкості пальців, бо тут потрібна добре розвинута дрібна моторика, і до кілка у спині…

Загалом, це творчий процес однієї людини, а не шаблон, який може допомогти плести ще хтось. Допомога стороння може бути лише в тому випадку, коли дідух великий, й одній людині просто фізично не можна скласти до купки усю композицію, бо вона груба. Тоді в підмогу приходить чоловік, або раніше — донька. Зараз я намагаюся не робити таких, тому справляюся сама.

І ще, важливо: ніколи не приступаю до роботи в поганому настрої, без натхнення. Це принципово.

— Спочатку я робила їх для себе, потім стала дарувати найближчим друзям та родичам. Це — моя родзинка, бо точно знаю, що таке навряд чи хтось подарує. Цінність цього подарунку — в індивідуальному підході і ручній праці. Коли роблю дідуха для конкретної людини, то поринаю в процес повністю з думками про цю людину, з чистими помислами, хорошими побажаннями. Подумки прошу, щоб цей дідух став не лише символом, а й справжнім оберегом. І якщо я зробила декілька виробів конкретно для когось, то ніколи не заміню один на інший, бо типу, той вийшов кращий чи щось таке… Ніколи не передарю іншому. Це — принципово!

Так, можу продати, але робити на цьому комерцію — не в моєму пріоритеті. Не відмовляю, коли просять, але й не заробляю на цьому. Хіба, щоб повернути кошти (на нитки, сухоцвіти, витрати на дорогу під час заготівлі матеріалу).

До речі, цього року один із моїх дідухів (найбільший, солідний) був переданий на розіграш благодійної лотереї за донат на ЗСУ. Відчуваю кайф від того, що я в такий спосіб змогла зробити свій маленький внесок у велику спільну справу.

І на останок хочу сказати, що я дуже боюся, щоб «мода» на дідухи не знецінила справжню сутність цієї традиції, щоб він не став просто прикрасою, а сприймався надалі як обрядовий елемент, який наповнює дім теплом і енергією, пам’яттю і вдячністю поколінь. Щоб дідух не став «другою» вишиванкою, яку просто поставили «на конвеєр», втративши при цьому сакральність. І щоб ціна наживи людської не взяла гору над тим, що є воістину священним, глибинним, символічним.

— Олено, дякуємо тобі за відродження гарної традиції і бажаю тобі нових успіхів у цьому!

— Щиро дякую за увагу до моєї творчості!

Юлія КЛИМЧУК