Нові виклики і стереотипи: як освітянам в умовах війни правильно виховувати патріотизм?

Патріотизму не можна навчити за рік чи два! Це — не ідеологія, не наративи, не сповідування культу. Це — любов до своєї Батьківщини, повага до народу, традицій, готовність діяти заради інтересів держави. Навіть, ціною життя. 

Патріотизм — те, що передається від матері до дитини в щирих, душевних розмовах. Це — не просто любов чи відданість, не лише емоційні переживання, а й чіткі дії, готовність до самопожертви — до таких дій потрібно перейти не одну сходинку в житті. Як бачимо, на деякі запитання відповіді неоднозначні. 

Яка ж роль викладача, освітянина в посиленні національно-патріотичного виховання? Чи до снаги йому така відповідальна ноша? Адже доводиться чути не раз: «Це саме ви своїми розповідями про любов до рідної землі відправили сина на смерть!»

* * *

Я маю власні підходи та бачення національно-патріотичного виховання в закладі й хочу поділитися ними. 

Сучасне покоління — це покоління екстриму, нових переконань та технологій. Покоління, яке «зовсім не про стандарти». Сучасних здобувачів освіти не здивуєш новою темою, розповідями з підручників чи навіть мультимедійкою, що дозволяє розбавити заняття інтерактивними новинками освіти. Але, як свідчить практика, молодь споживає з цікавістю реальність… Такою, як вона є: без прикрас і пафосу.

Молодь потребує відвертості, відкритості. Хоче стикатися обличчям в обличчя з проблемою і вчитися її вирішувати. Це дає змогу прогресувати, бути свідомими та набувати аналітичних навичок.

Моя педагогічна практика свідчить, що саме така можливість розкритися дає змогу дітям виховати в собі не лише любов до свободи, а й свідомо і самостійно робити вибір та прокладати шлях у майбутнє, зрозуміти свою соціальну значимість та цінність. Цінність бути почутими і не засудженими в своїй державі, без нав’язувань стандартів.

На моє переконання, національно-патріотичне виховання саме з цього і починається — з усвідомлення дитиною своєї цінності в правовій державі, де дотримуються її права і свободи, де панує верховенство закону. Тобто, лише при функціонуванні міцної демократичної держави права людини захищені й можна тоді говорити про виконання обов’язків, повагу до честі й гідності, про національну ідентичність, про основний обов’язок — захищати суверенність та недоторканість нашої держави.

У тяжких умовах зараз опинилися освітяни, адже саме на долю педагога випадає виховання високої патріотичної свідомості в умовах війни, любові до Батьківщини, турботи про своє і народне благо, готовність до розбудови демократії, до виконання громадянського та конституційного обов’язку, спонукання до єдності української молоді. 

Тому ми маємо подолати педагогічні стереотипи й розробити перспективні виховні системи. Особливої уваги заслуговує інтеграція зусиль навчального закладу й сім’ї — адже саме сім’я є найпершим фактором соціалізації дитини, від неї залежить доля майбутніх поколінь, що формують міцне суспільство.

Я вірю, що спільними зусиллями ми зуміємо виховати гармонійну, соціально значущу особистість! Слава Україні! 

Запрошую колег до обговорення важливого питання.

Інна ВОВК, викладач громадянської освіти