Життя в Америці: «Тут справді багато можливостей для розвитку»

— Альоно, вас пам’ятають як засновницю однієї з перших агенцій свят у Звягелі. З якими почуттями згадуєте той час?

— З теплотою та вдячністю. Це був час, коли все народжувалося з ентузіазму і щирої любові до дітей та свят. Моєю першою справою була ігрова кімната «Халабуда» — простір, де ми з командою проводили розважальні програми, дні народження і створювали для дітей свята.

Згодом зрозуміла, що хочу рухатися далі, так з’явилася студія «Креатив». Я була не лише організаторкою, а й своєрідним каталізатором ідей — об’єднувала, надихала і запускала процеси. Команда постійно змінювалася: хтось приходив, хтось ішов, що природно для творчої сфери.

З особливою приємністю згадую людей, з якими ми починали цей шлях та працювали довгий час — Аліну, Анну, Юлію, Оксану та Віктора. Завдяки їм наші свята ставали щирими і справжніми. Той період навчив мене цінувати команду, довіру і силу спільної справи.

— Наскільки важко було розлучатися з досвідом, набутим у Звягелі?

— Розлучатися з прожитим життям ніколи не буває легко. Особливо, коли за плечима роки роботи, досвіду і теплих людських зв’язків. У Звягелі лишилися багато моїх друзів, родичів, дім, школа, рідні місця. Переїзд до США став не просто зміною країни, а внутрішнім переломом — моментом, коли довелося залишити усе і з чотирма валізами починати нове життя в чужій країні. Звягель — це моя Батьківщина. Не той досвід, з яким «прощаються», а той, який залишається частиною тебе, незалежно від того, де ти живеш.

— Чому прийняли рішення їхати з сім’єю на інший континет? 

— Мрія побачити Америку жила в мені з дитинства. У 2017-му році ми з сім’єю вже намагалися оформити документи для переїзду через возз’єднання родини, але  бюрократія і складність процесу, який розтягнувся майже на два роки, не дав результату, тож цей кейс було закрито.

Коли прийшла війна, ми залишалися в місті. Я працювала в ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою соціальним педагогом та вчителем української мови та літератури. Тоді активно почала займатися волонтерською діяльністю, адже ліцей став тимчасовим місцем прихистку біженців зі сходу. 

Спочатку самостійно своєю сім’єю допомагали ВПО, пізніше —  у складі волонтерів місії «Bethel-AID»: шукали житло, поновлювали втрачені документи, водили на прийом у ЦНАП, соцзабез, розселяли, допомагали з одягом, меблями, продуктами. Улітку проводили для дітей волонтерські безкоштовні табори в Федорівці та Калинівці. 

Майже через рік після початку війни нам випала можливість виїхати до США за програмою «United for Ukraine». Ми довго зважували це рішення, але вирішили спробувати. Це був крок назустріч давній мрії, який вимагав сміливості.

— Як довго тривав період вашої з сім’єю адаптації в Америці?

— Наш шлях адаптації — це процес щоденного навчання, сліз, страху, розчарувань та перевірка, на що ти здатен в інших умовах. Тут не працює принцип «якось воно буде» — працює відповідальність, планування і терпіння. І цьому довелося вчитися.

Найскладніше було опанувати мову і стиль спілкування американців. Знання мови — вже половина успіху. 

Найтяжчим був перший рік. Ми всі дуже сумували за домом, постійно тягнуло назад. Особливо важко було дітям: в Україні залишилися рідні, друзі, однокласники, звичне життя.

Для дорослих цей етап по-своєму складний: знову стаєш «учнем» — переглядаєш свої ролі, вчишся просити допомоги і приймати те, що не все виходить одразу. Навколо все чуже: інша система, інші правила, інша мова. Нові, дивні слова звучать звідусіль, а ти ловиш себе на думці, що не завжди розумієш, що робити. У якийсь момент це виснажує й створює відчуття розгубленості. 

Але з часом хаос починає структуруватися. Слова набувають сенсу, маршрути — логіки, а дні — передбачуваності. Маленькі перемоги складаються у впевненість, поступово приходить відчуття, що ти вже не гість, а людина, яка вчиться тут жити.

— Які були очікування від життя в Америці? Що з того реалізувалося, що виявилося неочікуваним, що надихнуло, вразило, а що розчарувало?

— Тут справді багато можливостей для розвитку. Чоловік відкрив власний бізнес, у нього своя компанія. Тут легше реалізувати себе без бюрократії, працюючи чесно і прозоро. 

Мої діти вже втретє отримали стипендії на безкоштовне навчання в Спортивній лижній школі. Софія підкорила сноуборд, а Влад — лижі. Як стипендіати вони оздоровлюються в найпрестижнішому таборі «Озера Анни». 

Донька цієї осені розпочала навчання в школі фігурного катання та готується до першого весняного шоу на льоду. Роботи сина були представлені на міській художній виставці, а також йому випала честь стати лідером у шкільній програмі розвитку лідерських навичок. Немає значення, ти американець чи мігрант. Надихає те, що твій минулий досвід і походження не обмежують тебе — важливі твої дії сьогодні. 

Водночас виявилися неочікуваними темп життя, складність побудови соціальних зв’язків, відчуття самотності, яке часом з’являється. Не справдилися очікування від медицини. Тут вона абсолютно відрізняється від нашої. Серед мінусів — довге очікування на прийом, висока вартість медичних послуг. Доставка хворого «швидкою допомогою» коштує 800-1000$, тут це називається «найдорожче таксі». 

Візит до терапевта без страхування — 100-150$, з аналізами (2-3 види аналізів)  — 300$; стоматологічні послуги (пломба)  — 250-650$, лікування зубних каналів — 1200-1600$, встановлення брекетів (тут страхування не працює) — 3000-7000$, залежно від складності. 

І те, що ти платиш гроші, не дає гарантії якісної послуги. Усі прагнуть оформити медичне страхування, це допомагає зекономити. Візити до лікаря американці планують заздалегідь. «Швидку допомогу» через дрібниці не викликають. 

Найбільше вразила відкритість до різноманіття та прийняття «інакшості». У мене дуже багато колег з ЛГБТ спільноти. В американському суспільстві прийнято звертатися до такої людини тими займенниками, які вона для себе обрала. Найпоширеніші варіанти: he/him — якщо людина ідентифікує себе чоловіком; she/her — якщо жінкою; they/them — якщо  гендерно нейтральні. Спочатку я не розуміла, як на це реагувати, але з часом навчилася сприймати спокійно.

Надихає відкритість американців і бажання допомогти. Це відчувається скрізь — у будь-яких ситуаціях вони дуже терплячі, привітні.

— Що можна сказати про вартість життя в США?

— Оренда житла, комунальні послуги, медицина, дитячі гуртки та побутові сервіси значно дорожчі за українські й потребують чіткого фінансового планування. Те, що в Україні вирішується швидко, тут вимагає запису, договорів і значних витрат.

Водночас доходи в них також вищі, тому витрати сприймаються інакше — не як разовий стрес, а як частина системи. Порівнюючи з Україною, можна сказати, що там більше гнучкості й «людського фактору», а тут — чіткі правила і висока ціна за сервіс. 

Розчарування радше пов’язані не з країною, а з очікуваннями: тут немає швидких рішень і легких шляхів. Успіх вимагає часу, праці й внутрішньої витривалості.

— Які враження від американців? У чому відмінність у наших менталітетах?

— Вони привітні, ввічливі, уважні до особистих кордонів, але ми дуже різні. Українці більш емоційні й колективні: ми швидко зближуємося, цінуємо спонтанність і живе спілкування. Американці — більш структуровані, орієнтовані на особисті кордони, планування та індивідуальну відповідальність, діють за правилами.

Одна з найбільш показових відмінностей — культура зустрічей. В Україні нормально зайти в гості спонтанно або домовитися про зустріч «на сьогодні». В Америці навіть дружній візит на каву узгоджується заздалегідь і потрапляє в календар. 

Це стосується і робочих стосунків. Друзі з роботи часто залишаються «work friends». Для українців така дистанція може здаватися холодною. Але з часом розумієш: це інша форма поваги. Якщо американець запланував зустріч — він прийде вчасно, якщо пообіцяв — виконає.

— Що найбільше подобається в цій країні і до чого важко звикнути?

— Подобається свобода та можливість відкривати нове, не виїжджаючи з країни. Нам пощастило жити на березі озера Мічиган, у місті, яке нагадує нашу Одесу. Улітку  — фестивалі, туристи, жвавий відпочинок. Тут неймовірна природа — величезні океани, озера, гори, національні парки, де можна годинами гуляти й милуватися. Парки розваг, «Дісней», аквапарки, неймовірні міста-мільйонники. 

Люблю подорожувати: кожен штат — як маленький світ із власними пейзажами, культурою та унікальними місцями. Доступність різної їжі, фруктів, кулінарних новинок теж надихає, а сервіс, як доставка з «Amazon», ввічливе обслуговування та легке повернення чи обмін товарів роблять життя комфортним. 

Водночас є речі, до яких важко звикнути. Пересування майже завжди автомобілем, бо міста та інфраструктура не розраховані на пішоходів. 

— Як ставляться американці до мігрантів і чи є це для них такою ж проблемою, як зараз для Європи?

— США завжди були країною мігрантів, тому багато хто звик до сусідів, колег і друзів з інших культур. У порівнянні з Європою, тут менше напруженості щодо мігрантів, немає такого широкого суспільного страху чи політичних конфліктів навколо цього питання. 

У нашому місті мені дуже подобається, як люди підтримують українців. Є кілька місцевих благодійних організацій, які допомагають родинам із дітьми: дарують подарунки, організовують пакунки з їжею та базові речі, допомагають оплачувати рахунки або користуватися «фудбанками». 

— В Америці ви продовжили бути ведучою свят. Які відмінності в організації українських та американських свят?

— Через 4 місяці після переїзду, із ламаною англійською я потрапила працювати відразу на сцену! Мій досвід, здобутий в Україні, був неймовірно корисним: власна ігрова кімната, організація дитячих днів народження, бульбашкове шоу, організація випускних, робота з аніматорами, молодіжний театр при ПК — усе це дало мені впевненість. 

Водночас є відмінності в роботі. Авторське право суворо регулює використання музики, образів і персонажів, будь-яке публічне використання матеріалів без ліцензії може призвести до штрафу. 

Зараз я працюю і ведучою, і тренером — навчаю майбутніх ведучих, і саме тут моя українська креативність поєднується з американською системністю. Бачу, що дітям це подобається так само, як колись у моїй Україні.

— Які мрії залишаються наразі недосяжними?

— Близькість до родини та друзів в Україні. Мрію відвідати могили батьків. Поки залишається відкритим питання легалізації мігрантів з України в Америці. Програма, за якою ми виїхали, дає тимчасовий прихисток на період війни і не гарантує автоматичного отримання грінкарти. Невизначеність не дає впевненості в завтрашньому дні. Мрію відвідати Україну в легальному статусі, завітати до Звягеля.

— Як реагують американці на політику Дональда Трампа і що знають про війну в Україні?

— Є і прихильники, і критики Трампа. До виборів настрої були позитивніші, бо люди чекали, «що дідусь Трамп зробить Америку великою знову». Але рік почався з непередбачуваних заяв щодо мігрантів, проводиться жорстка боротьба з нелегалами в країні, під яку потрапляють українські біженці. Відбувається скорочення працівників держ-установ із міграційної роботи та фінансування різних проєктів, врізаються стипендії та бенефіти для навчальних закладів. 

Про війну більшість американців дізнаються через соцмережі та медіа. Не всі знають деталі, але більшість висловлює підтримку. Мене вражає, як активно вони підтримують Україну. Збирають кошти для гуманітарної допомоги, організовують збір продуктів, одягу та ліків. У великих містах ця активність ще масштабніша. Американці беруть участь у цих акціях разом із діаспорою, підписують петиції, відвідують культурні події на підтримку України. Світ бачить нашу боротьбу і є люди, готові підтримати нас навіть на іншому континенті.

Юлія КЛИМЧУК