Диплом столяра й душа поета. До 60-річчя Звягельського профтехучилища
- Наше місто
- 45
- коментар(і)
- 06-04-2026 10:44
Так коротко можна охарактеризувати нашого колишнього випускника Леоніда Лугового. Втім, це літературний псевдонім скромного порядного учня закладу Леоніда Новорока, котрий відгукнувся на заклик поділитися спогадами про навчання та враженнями про своїх наставників.
Списалися ми з ним звечора, а вже на ранок прилетіли з-за океану віртуальними «небесами» птахи-повідомлення:
«Прийшов я в училище після школи, де «завдяки» дуже поганому ставленню вчительки фізики з нашого великого — понад 30 душ — класу третина учнів залишатися після дев’яти років не захотіли. Так я потрапив у Новоград-Волинське ПТУ. Там все було зовсім по-іншому, і приємно було відчути, як цей тягар спав із пліч. Дисципліна була сувора, це так. Були рапорти, в які записували порушників, але в цілому обстановка була дуже навіть нормальною.
Я потрапив до 14 групи (на випуску 34), де були в основному сільські пацани. Сільські — взагалі люди простіші і щиріші, тому колектив був просто відмінним.
Звичайно, ми були не ангелами, і я також... Але тут між нами не було негідників, як не було їх і серед вчителів і майстрів. Як для мене, це було просто чудово. Наш майстер, Терещук Микола Олександрович, був сином репресованого селянина, і, очевидно було, що радянську владу не любив. Він навіть не дуже приховував цього, а ми знали, що він порядний. Возив нас на екскурсії, побачили завдяки йому трохи світу: Мінськ, Кишинів, Вінниця… Запам’яталася добре екскурсія до Кишинева, то було 25 травня 1982 року. Зупинилися ми на ніч у містечку Кам’янка в готелі. І вечірком пішли в Дністрі скупатися: він там метрів триста завширшки. Вирішили з товаришем перепливти річку. І коли вже пливли назад, прийшов майстер. Ми були якраз на середині. А в нього, коли нервував або сердився, смикалася щока. Одногрупники розказали потім: коли він це побачив, то стояв мовчки, лише смикалася щока. А коли вже вийшли ми на берег — от тоді вже він нам добрячий рознос зробив! З тої екскурсії маю й фото: я — ліворуч від нашого Миколи Олександровича стою.
Невдовзі після того випадку в нас в училищі було спортивне свято, і ми обидва підтягнулися по двадцять разів. Нам дали грамоту, за перше і друге місце. Ще тоді я випадково побачив, як пацан, на рік молодший від нас, кидав гранату — аж на
65 метрів! Це був рекорд училища всіх часів. Думаю, що непобитий і зараз…
Директора Данюка пам’ятаю дуже добре. Там тільки подивитися на один вигляд — і видно, що це — керівник. Людиною він був відповідальною, і все було на своїх місцях. Зі студентами розмовляв рідко і ніколи не ганив. Але одного його вигляду було достатньо, щоб усі принишкли, поки пройде повз. Одного разу тільки, пам’ятаю, ішли ми на третьому курсі в їдальню строєм, і для приколу співали пісню «Маруся, раз, два, три…» — й далі нецензурно… І тільки за ріг заходимо, співаючи, а тут він назустріч із їдальні! От тоді він нас «взув» добре! А потім ще й майстер додав... Але дисципліну і порядок треба підтримувати, а ми ж були свідомі студенти.
Також запам’яталася вчителька історії Майя Василівна. Цікава й щира особистість. Таких у колективі люблять. Бувало, відповідає учень (а сплутати нашому брату Бісмарка й Наполеона було, як чашку кави випити) і щось полізе зовсім не туди... Вона так просто на те, по-селянськи:
— Отуди під холеру...
Це в нас був, як улюблений вираз!
Ще в пошані у студентів був викладач початкової військової підготовки майор Ірхін. Це — Людина з великої букви. Таких називають життєвими наставниками. Сам — випускник суворовського училища, здається, з повоєнних сиріт, він був просто справжнім чоловіком, який не терпів недисциплінованості і безвідповідальності.
Взагалі колектив був на висоті, що правда — то правда. Відповідно, і відносини між
учнями й викладачами були дуже хорошими.
…А особливо запам’яталися друзі. Так вийшло, що лідерство в нашій групі було за правильними людьми. І взагалі, вважаю, що мені з колективом пощастило.
Ще особливо, з висоти прожитого, хочеться відмітити, що в час мого навчання у ПТУ не було абсолютно ніякого комуністичного пресу. Ніхто не змушував вступати в комсомол (мене аж із воєнкомату туди «загнали»). Ніхто не капав на мізки, мовляв, партію не любиш, яка так дбає за тебе. Валялися в бібліотеці «труди леніна», але ніхто про них не згадував».
Після закінчення училища, як розповів пан Леонід, він працював на машзаводі фрезерувальником.
Нині пан Леонід проживає у США, але це не стало перешкодою для щирої любові до рідної землі, до світлих спогадів юності, частинка якої належить рокам, проведеним у навчальних кабінетах та майстернях нашого училища. Тепло його ліричної душі обізвалося до сучасника щирими поезіями, чимало з яких стали піснями. Видані вірші Леоніда Лугового й книгами, яких аж дві збірки — «Дикі маки» та «На п’ятдесятій широті» — він подарував училищу зі зворушливим автографом «На пам’ять рідному училищу від випускника 1982 року Новорока Леоніда». Такі подарунки — це визнання нашого закладу його випускниками, як кращої сторінки життя багатьох із них.
Поезії зі збірок уже звучать під час позаурочних заходів. А в кабінеті української літератури на тематично оформленій стіні «Слово, писане війною» — і його світлина, як автора проникливих рядків про наше сьогодення.
Леся ГУДЗЬ, викладач
* * *
Україна
Розписує сонце в багрянець картину —
Над бухтою лайнер, причал, кораблі.
Ти трудишся, зводиш міста, Україно,
І соняшник тягнеш до неба з землі.
Славутича хвилі і вітер здалека
Шевченкову пісню співають тобі.
Твій прапор — пшениця і небо над степом,
Звитяга і мужність в твоєму гербі.
Ще свіжа легенда у землях козацьких,
Як грізний полковник свій одяг роздер.
І крик твоїх коней під шабельний брязкіт
Відлунням далеким ми чуєм тепер.
В степах придніпровських, у центрі Європи,
Ти перша стрічала, спиняла орду.
І знову на сході вогонь і окопи,
І внуки козацькі відводять біду.
Там тане у битвах надія забродів,
Що шлях твій накреслить російський багнет.
На карті планети, між вільних народів,
Вже час вимальовує твій силует.
Ти юна, і тільки нарощуєш сили,
Сусідка стареньких, заможних країн.
Я вірю — чужинців в столиці осілих
Замінить відважний Тарасовий син.
Підніметься в травні на полі колосся,
Де грудень холодний розсіював сніг.
І жито комбайн покладе у покоси,
Де танк крізь окопипрорватись не зміг.
Волонтери
Пропустіть їх на «нуль», офіцери,
Потісніться, бліндажна рідня.
З вами ділять біду волонтери,
Білі ангели чорного дня.
Дим воєнний окутав країну,
Підірвали сапери мости.
І ні батьку, ні внуку, ні сину
У вогні переправ не знайти.
На передньому краї гармати,
У повітрі гвинти і стволи,
А на цілу державу солдати,
Хто байдуже пройти не змогли...
Від шкільної кухарки до мера,
Без перерви, з весни до весни,
Ви в упряжці одній, волонтери,
Безвідмовні конячки війни...
Хай про вас не згадають чинуші,
І на Банковій тихо мовчать,
На гаптовані золотом душі
Ставить Бог канцелярську печать.
За пошарпаним дизелем всоте
Не в боргу кілометри свої...
Пробирається джип по болоту
До траншей бойової сім’ї.
І коли в догоряючій тиші
Дим з окопів сповзе навмання,
Слід в історії скромно залишать
Білі ангели чорного дня.
Це війна, побратиме…
Це війна, побратим, це війна —
Над руїнами захід червоний...
Кров і дощ промочили сповна
Поріділий рубіж оборони.
Проривається ворог на фланг —
Тут на роздуми часу немає.
Нависає над бруствером танк —
І за мить, над окопом палає.
Оглянися, мій брат, оглянись —
Розгорілась вогнем Україна.
Йде в атаку по розсипу гільз
Син за матір, і батько за сина!
Вранці каву і вечір в саду
Час відсунув безжально на потім.
Доброволець, студент ПТУ
Ветерана замінює в роті.
Це війна, побратим, це війна...
Під завалами — крики дитини...
А в озимих кривава весна
Діловито розсаджує міни.
Той же ворог, ті самі міста...
І у Києва вкрадена віра...
Промовляв кошовий неспроста:
«Не буває з росією миру».
Це війна, побратим, це війна...
І боєць на рівнині Донбасу
Чує з полум’я крик до човна,
Чує слово останнє Тараса.Леонід ЛУГОВИЙ
Коментарі відсутні