Болото

Виїхавши з міста на об’їзну дорогу, Анатолій (імена в матеріалі змінено) набрав номер мобільного свого друга Сергія, котрий минулого року купив старий будинок під дачу в мальовничій місцині неподалік передмістя.
— Привіт, друзяко!
— Привіт, Толику! Ти де?
— Мчу до тебе! Ошийок на шашлики замаринував?
— Ображаєш!
— Зрозуміло! Піддаю газку! Ага. Розводь багаття.
— Вже горить.
— О! Нормальок! Я вже чую запах смажених шашликів!
— Давай, давай. Тисни педалі.
— Чекай, незабаром буду.

Друга половина зими видалася мінливою на погоду: то дошкуляв міцний мороз, то сипав сніг, то наставала кількаденна відлига і йшов дощ. А в останні дні підталу землю вкрив мокрий сніг.
А ось і облюбована Сергієм місцина.
Проте при в’їзді в село Анатолієве авто добряче засіло на розкислій дорозі.
Чоловік вийшов із салону і оглянув задні колеса свого «Форда», які майже заховались у перемеленій зі снігом багнюці.
За спиною несподівано пролунало:
— Сидимо?
— Та сидимо, — невесело відказав Анатолій, обертаючись на голос.
Біля воріт із листової жерсті стояв невисокого зросту чоловічок. У шапці-вушанці, бушлаті. Обличчя давно неголене.
— Розвезло, — сказав він, чухаючи шию.
— Та є, — аби не мовчати, сказав Анатолій. — Болото.
— Та отож, болото. Ну, того, і що?
Анатолій пильно подивився на чоловічка.
— Що ви маєте на увазі?
— Загруз, кажу, ти он як — по саму зав’язку. Хе-хе.
«Ідіот! Із синім носом! — дратівливо подумав Анатолій і тут же почав себе заспокоювати. — Так, Толя, контролюй себе. Люди різні. У кожного — своя клепка». І почав обходити авто.
— Я про те, — нагадав про себе неголений чоловічок, — що треба помагати людям.
— То допоможіть.
— Сідай за кермо. Штовхну.
Та з цього нічого не вийшло. Машина ще глибше занурилася в тванюку.
Помічник чогось розізлився.
— Мать… Собака! — вигукував він. — Щоб його, цей драндулєт, і засмоктало тут! На віки вічні!
Анатолій здивовано глипнув на селянина.
— Чого «драндулєт»? Майже нова машина. І чого ви психуєте? Я ж вас не просив штовхати.
Анатолій уже хотів подзвонити Сергієві, але чолов’яга в бушлаті несподівано запропонував:
— Може, того, лопатою? Ну, підкопаємо. Може, випхається.
«Може, й так. — подумав Анатолій. — Не турбуватиму поки що друзяку».
— Давайте лопату.
Робота була клопіткою. В основному «відгрібався» Анатолій. Зрештою таки вдалося вибратися на тверде.
— Сідаючи в авто, Анатолій усміхнувся до помічника з лопатою:
— Дякую, шановний!
— Ну, ну «дякувать», — наїжачився чоловічок. — «Дякувать» у кишеню не покладеш.
Анатолій одразу зрозумів натяк. Але ж він, оцей нахаба, практично нічого не допоміг? Більше стовбичив, командуючи. І взагалі, хто за такі речі вимагає винагороди?
— Ви про що? — ніби не розуміючи натяку, спитав Анатолій.
— Як-то що? — знову зачухав потилицю чолов’яга. — Могорич давай.
— За що?
— Я штовхав.
— Що ви там штовхали?
— Ну… Тоді за лопату.
— Немає в мене могорича.
— Гроші давай.
Анатолій розізлився.
— І грошей немає.
— Ага. Ясно. Жлоб. — І чолов’яга зненацька кинувся до машини та почав завзято лопатою горнути багнюку під колеса.
Анатолій вистрибнув із салону.
— Ти чого, мужик? Здурів?
— Могорич давай!
Анатолій огидливо кинув:
— Недарма біля вас учинилося таке болото.
Чолов’яга не одразу розметикував негатив натяку на свою адресу. А коли, зрештою, до нього дійшло, він обурливо скривив обличчя.
— Он ти як, молокосос? Ти звідси не поїдеш, поки на пляшку не даси.
— Та немає в мене грошей.
Анатолій говорив правду. Він забув прихопити із собою гаманець. Спохватився тільки в дорозі. Але повертати додому не хотів.
Чолов’яга не повірив:
— Не бреши!
— Відійдіть від машини.
Та той замахнувся лопатою. Попередив:
— Не даси на пляшку — гахну лопатою по капоту.
— У вас і справді щось із головою.
І чолов’яга «гахнув» по капоту.
Анатолій кинувся до біснуватого. Не тямлячи себе, вихопив у того з рук лопату і вгатив нею того по голові.
Чолов’яга без ознак життя повалився на розкислу дорогу.

Скільки Сергій не набирав номер мобільного Анатолія, але той не відгукувався. Не знав він, що в цей момент його найліпшого друга везли до поліції.
А неголеного чоловіка в бушлаті доставляли до місцевої лікарні. Тільки везли того вже не на операційний стіл…