Адаптивний спорт у Звягелі не має належної підтримки. Захисник розповів, який контраст спостерігає на змаганнях у різних регіонах

Наш земляк, майстер спорту України з пауерліфтингу, 36-річний сержант 46-ї ОАМБР ДШВ ЗСУ Ілля Сімчук — представник якісно нового покоління в українській армії. Він пішов на війну добровольцем, бойовий досвід має з початку повномасштабної війни, більшість часу служить у десантно-штурмових військах на сході України. 

У спорті загартував силу і витривалість, які на війні неабияк допомагають. У воєнних умовах не просто підтримує свою спортивну форму, а виборює гідні результати на змаганнях. У 2024 році отримав осколкове поранення ноги, тож тепер займається адаптивним спортом і є представником клубу «Нестримні. Звягель».

Єдиний із Житомирщини виступав у Австрії

Саме Ілля днями представляв Житомирську область у складі збірної України (загалом  поїхали 72 спорстмени) на змаганнях з адаптивного спорту серед військових та ветеранів — «Strong Spirit's Games». 

«Ігри сильних духом» (у перекладі з англ.) відбувалися в Австрійській республіці, у гірському місті Земмерінг. Участь взяли понад 200 учасників з 14 країн світу. 

Після міжнародних змагань, під час короткої відпустки, ми поспілкувалися із захисником не лише на тему нових медалей, а й із приводу болючих та актуальних для нашого суспільства питань. 

Зокрема, поговорили про те, що адаптивний спорт у нашому місті не має належної підтримки, порівняно з іншими регіонами. 

Відтак маємо те, що маємо: Житомирщину за кордоном представляв лише один наш атлет — діючий військовослужбовець із пораненням, який не здається і продовжує досягати гідних результатів.

Такими людьми хочеться пишатися

Перед війною Ілля працював у столиці, займаючись ковальством, виготовленням і тюнінгом вихлопних систем моторизованої техніки. Його добре характеризують його ж цитати під час служби на фронті: «Захищаю те, що люблю»,  «У житті завжди є місце доброті, героїзму та відданості», «Якщо ти відчуваєш, що потрібен, то твої дії приносять гідний результат». 

Без зайвого пафосу: такими людьми хочеться пишатися і радіти, що вони в нас є. Мирна професія не завадила їм стати захисниками і гідно нести це звання, а реалії війни не зламали віру в себе, не змусили зневіритися, мотивуючи інших. Про таких кажуть — цвіт нації. І дуже важливо, щоб ми їх не втрачали, щоб цінували і берегли цих людей, як бережуть вони для нас Україну.

«Круто, коли потрапляєш у країну, де немає війни»

У Австрії Ілля здобув золото у веслуванні, срібло — у жимі лежачі та у ривку гирі, а у складі команди 8-го корпусу ДШВ «Завжди перші» — срібло у командній естафеті з інвастронгу серед команд Ірландії, Естонії, Бахрейну, США  та України. 

— Це була кульмінація відбіркових змагань упродовж цілого року, — розповів захисник. —  Щоб поїхати в Австрію, потрібно було здобути певний рейтинг у змаганнях. У мене з відвідуванням змагань були проблеми, адже я на фронті. 

Попри складні умови, Ілля зміг показати на різних змаганнях високі результати, потрапити у збірну України та поїхати в Австрію. 

— Змагання дуже сподобалися, бо організація — на високому рівні, — розповів він. — Усе зроблено організаторами, щоб спортсмени показали найкращі свої результати. Нас приймало курортне місто, що знаходиться високо в горах. Схоже на Буковель, але український курорт дуже забудований, а австрійський має багато вільного простору, дає змогу любуватися природними краєвидами. 

Круто, коли потрапляєш у країну, де немає війни, де літають літаки і ніхто не реагує на них панічно. Так само люди спокійно реагують на сигнали повітряної тривоги, які в Австрії супроводжують виклики рятувальних служб. Наприклад, виїзд пожежників (сигнал ми почули під час змагань) українських спортсменів занурив у шок. 

Спілкування зі спортсменами інших країн

— Усі спортсмени відкриті до спілкування, поважають один одного. Мій рівень англійської дозволив більш-менш знайти з ними спільну мову. Менталітет, звісно, відрізняється. Об’єднав нас спорт і випробування, які кожен із нас пройшов на війні. 

Приємно, — каже Ілля, — також було поспілкуватися із атлетами з України, які пішли на війну за покликом серця, а не кого «бусифікували», витягнувши з мирного ліжка. 

Багато з цих людей втратили на війні здоров’я, але вони круті: не здаються, їздять на змагання, що свідчить про мотивуючу жагу до життя. Хтось залишився без двох ніг, хтось без руки, але через адаптивний спорт та різні івенти люди повертаються до віри в себе, бачачи, що їх не викреслили із життя.

Усі, хто був на змаганнях, з повагою ставилися до українських військових. Іноземці вважають їх професіоналами, адже наш досвід в умовах війни нового часу — особливий. 

Дронова загроза чи НРК — дивина для НАТО, але не для нас

— Представники НАТО ніколи не воювали в умовах дронової загрози чи наземних роботизованих комплексів (НРК), тому українці для них — новатори військової справи, — не без гордості каже захисник Украни. — Я спілкувався з ірландськими військовими інструкторами, то вони мріють бачити українських експертів у себе на навчанні. Розуміють, що лише так можуть максимально підготуватися до війни нового рівня. Раніше українці їздили на навчання в НАТО, а тепер іноземці хочуть навчатися навикам, які ми здобуваємо на полі бою. 

Як поєднує службу на війні зі змаганнями

У захисника є невеличкий автономний спортивний зал, який завжди їздить із ним і поповнюється час від часу. Ось що він розповів з цього приводу:

— У змаганнях з адаптивного спорту є така дисципліна, як веслування на тренажері. Я придбав собі такий тренажер, звісно, не новий, бо він занадто дорогий, плюс полагодив його і тренуюсь. Він універсальний для різних груп м’язів, зручний навіть для тренувань людей з ампутаціями рук та ніг. 

На війні зі спортсменом — гантелі по 40-50 кілограмів, які він зробив… з артилерійських снарядів. Тренування давно стали для нього необхідною звичкою, яка дає результат і мотивує. Звісно, хочеться приділяти цьому більше уваги, але не завжди вдається, бо обстановка буває різна. Проте, навіть після важкого дня Ілля намагається знайти час, щоб тримати себе у спортивній формі.

Як командування відпускає?

Результати, які показує Ілля, — одна з вагомих причин. Завдяки йому про спортивні досягнення 46-ї ОАМБР ДШВ ЗСУ в Україні знають і розуміють, що воїни працюють не лише на фронті.

— Щоразу намагаюся підігнати роботу, щоб моя відсутність не була сильно відчутною, тому відпускають. Можливість заїхати по дорозі додому бодай на день стає для мене найкращою мотивацією. 

До війни я багато років займався пауерліфтингом, тож вдома місця для медалей уже суттєво бракує (сміється — авт.). 

Спортивні здобутки не є ціннішими за жертви захисників

— Якби не було війни, то, мабуть, були б якісь важливі медалі, — каже Ілля. — Але жодні спортивні здобутки не є ціннішим за те, що захисники України роблять в окопах та на полі бою, яких жертв вони зазнають, які випробування проходять. 

Постійні тренування та багаторічний досвід дає спортсмену потужні результати. Наприклад, він може хвилину тримати валізи по 120 кг, які хтось не може підійняти взагалі — цей результат на рівні зі світовими рекордами. 

Куля вагою 80 кг у його руках здається повітряною, а веслування на тренажері, яке є величезним навантаженням на людський організм та якого інші атлети уникають, для Іллі є найулюбленішою вправою.

— У мене достатній рівень підготовки, щоб продовжувати спортивну кар’єру і мотивувати себе, — каже Ілля, — але багатьом воїнам, які проходять котел війни, важко знайти мотивацію. Особливо, після поранень і травм. Для того і створений адаптивний спорт, щоб повертати людей до повноцінного життя. Тому до нього має бути особлива увага у питанні адаптації воїнів до життя в тилу. 

Проблеми адаптивного спорту у місті 

— З Житомирської області на змаганнях у Австрії був лише я один. Із Вінницької приїхало, наприклад, 10 спортсменів, із Рівненської — 5. На інших змаганнях теж можна побачити інше ставлення з боку влади, ніж у нас. В окремих областях діють цілі команди адаптованого спорту, які презентують громади і мають підтримку спонсорів. У нас, на мою думку, мало того, що не допомагають, а ще й «душать». Згадайте ситуацію із закриттям місцевого дитячо-юнацького клубу фізичної підготовки (ДЮКФП). Я теж, до речі, там займаюся, коли приїжджаю додому. І багато діючих військових, ветеранів — теж. Озвучити щось подібне про закриття подібного закладу в наш час — суцільна дикість. 

Влаштувати фестиваль на кшталт Звягельського ярмарку

— Найперше, що треба — не заважати і підтримувати матеріально, заохочувати ентузіастів. Розвивати це з нуля дуже важко, буде багато помилок, тож важливо підтримувати людей, які вже працюють у цьому напрямку. Для того, щоб придбати тренажери для адаптивного спорту, не потрібно величезних коштів. А в нас досі ця проблема не вирішена, хоча озвучена давно.

На західній Україні активно підтримують цей напрямок. Навіть фестивалі адаптивного спорту влаштовують: будь-хто може прийти, зареєструватися, виступити, показати результат, побути в колі однодумців. І це не коштує «космосу» грошей. От створили у нас Звягельський ярмарок, який має успіх. Чому не створити фестиваль адаптивного спорту?

Служиш у в/ч з іншого міста — влада тебе не згадує

Але ж наші земляки служать у військових частинах інших міст України, і захищають країну на фронті — так само. Це — ще одна проблема: вдома немає підтримки з боку влади для військових частин за межами міста. 

— Мені грошова допомога не потрібна була з початку війни, — пояснюює наш земляк. — Я здатен самостійно забезпечити себе та свою сім’ю. Але спостерігаючи, як багато інших міст адресно допомагають військовим, порівнюю зі Звягелем і не бачу подібного.

Читав коментар звягельської влади, що у місті велика кількість військових, тож не можуть усім допомогти. Якщо велика кількість військових, то й буде велика кількість ветеранів — зверніть увагу! І з цим потрібно буде працювати.

— Коли людина повертається з війни, навіть без значних уражень, вона все одно потребує реабілітації в суспільстві — через соціальні проєкти, адаптивний спорт, — наголошує Ілля. — У нашому місті це питання — не на рівні покрокового розвитку, а на рівні якоїсь стагнації, за моїми спостереженнями. Можливо, для ветеранів щось і робиться, але в інших регіонах такі справи не завершуються майстер-класами чи психологічними розмовами для певних категорій потерпілих від війни. Давно прийшов час діяти більше і швидше.

Юлія КЛИМЧУК