«Покоління поколінню об тобі розкаже. І твоя, Кобзарю, слава не вмре, не поляже»

ДО 205-Ї РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Життя Шевченка — подвиг, перед яким треба схилятися. Подвиг, що став символом, творцем і совістю нашого народу. Геній Правди для нас і сьогодні є своєрідним моральним кодексом, що робить нас людянішими, кращими, досконалішими, пробуджує свідомість, формує світогляд. Він перший за всю історію України пропонував задуматись над тим: «Чия правда, чия кривда і чиї ми діти?».
Лаконічно висловився Остап Вишня: «Досить було однієї людини, щоб врятувати цілий народ». Глибоко переконана, для кожного українця Шевченко — свій, найближчий, найпотрібніший. Для мене Великий Кобзар — не тільки геніальний поет, але і наш сучасник, коли шукаємо відповіді на непрості виклики життя. Мене вражає дивовижне співзвуччя його творчості з сучасністю.
«Кобзар» став Біблією, кожне покоління читає як святе письмо, як книгу пізнання добра і зла, що ввібрала у себе могутній волелюбний дух українського народу. Перші книги домашньої бібліотеки — «Кобзар» (1949 р.), «Тарас Шевченко. Вірші. (1952 р., із серії «Домашня бібліотека школяра»). Ця збірка вкотре пробуджує пам’ять про маму, яка по ній вчилася читати, вивчала вірші (росла мама круглою сиротою, виховувала брата і сестру, школу не відвідувала).
Ми, українці, завжди плекаємо в серці вікопам’ятні дати: 9 березня 1814 р., коли Шевченко прийшов у цей світ; 10 березня 1861 р., коли відійшов у вічність; 22 травня 1861 р., коли прах поета здійснив похід-реквієм до Києва-Канева на Чернечу гору — звідки чує Тарас дніпровські хвилі, і вічно його поетів гордий дух витає над ланами і кручами і споглядає, як живуть його земляки, як виконують заповіти: «Встане правда! Встане воля!».
Всенародна Шевченкова слава виливається у свято «В сім’ї вольній, новій» і ювілейні дати, які збирають під свої духовні крила представників різномовного багатоголосого світу. «Він належить до тих людей-світочів, які стають дорогими для всього людства і в пошані всього людства знаходять безсмертя». Подією світового значення стали ювілейні дати, сповнені всенародного визнання — 100, 125, 145, 150, 175, 195, 200-річчя. Доля переслідувала Шевченка, скільки лиш могла, але найкращий і найцінніший скарб, як сказав Іван Франко, доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу, бо «…Він — поет всього людства, не має собі рівних у світовій літературі».
З невимовним хвилюванням перечитуються значимі спогади. Грузинський поет Акакій Церетелі на 100-річчі (1914 р.) з дня народження Кобзаря (будучи студентом Петербурзького університету, в 1861 р. познайомився з ним) був зустрінутий тривалою овацією, схилив сиву голову перед бюстом і сказав: «Так, я особисто знав батька Тараса Григоровича. Я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ, і вашу мову. Любіть так, як він любив. Це буде йому нерукотворний пам’ятник найкращою нагородою.
Дружина татарського поета Муси Джаліля — Аліна Джаліль — згадує, що Муса брав участь у ювілеї — 125-річчя у Києві. Часто згадував гостинність українських друзів, старанно зберігав подаровані ювілейні видання «Кобзар» і ювілейну медаль. Кого не схвилюють подібні спогади? Мені пам’ятні Шевченкові ювілеї придбанням ювілейних видань, які зберігаю як дорогоцінні реліквії. Найдорожчою реліквією є маленька книжечка (вміщується на долоні руки) «Заповіт» (мовами народів світу). Заклично-пророчі рядки «Заповіту» вилилися з поетового серця 25 грудня 1845 р., коли був тяжко хворий. Цей маніфест митця у 31 рік — не матеріальний, а духовний гімн боротьби і братерства про нове гармонійне суспільство.
Не сумні думки про смерть і не думки про славу власну змусили поета взятися за перо, а похмура дійсність в умовах царського самодержавства Російської імперії. Духовний заповіт звучить як пристрасна промова революційного трибуна, звернена до народу. Через 100 років «Заповіт» зумів зібрати поетів усього світу і здружити їх, вніс в європейську літературу освіжаючий промінь революційної пристрасті, став народною піснею визвольної боротьби. До 175-річчя «Заповіт» перевидано великою книгою в гарному оформленні — на обкладинці автопортрет поета 1845 р. А також видання факсимільної рукописної збірки «Т.Шевченко. Більша книжка». Передати словами просто неможливо хвилювання, тримаючи в руках цю збірку. В уяві постає схилений над аркушем паперу поет, переписуючи твори, написані в 1847-1860 р.
Якщо українська мова чарує своєю неповторною красою, силою словникового багатства, неперевершеною образністю, то це все йде від Шевченка.
Із чиїх уст так проникливо прозвучало: «У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим. …І на оновленій землі врага не буде супостата. А буде син і буде мати, і будуть люди на землі».
Як яскраво поетичні рядки словесно асоціюються з полотнами — шедеврами Леонардо да Вінчі, Рафаеля, що зачаровують світ. Доля жінки — найболючіша рана серця поета, згусток крові, що запікся в ньому. Образ жінки виливається в улюблений образ зорі, «… апофеоз жіночого кохання і жіночої муки, полум’яний культ материнства».
Своєрідний вікопомний пам’ятник Генію зі своїх творів створили поети, письменники.
«Покоління поколінню об тобі розкаже.
І твоя, Кобзарю, слава не вмре, не поляже».
Нерукотворний пам’ятник Кобзареві створений і народною творчістю у стислих глибоких за змістом прислів’ях: «Хто з Шевченком знається, той розуму набирається». «Хто Шевченка прочитав, той багатий серцем став».
Пам’ятник йому — у кожному серці українців, у безсмерті народу. Образ нашого світоча втілено у камені. Він — серед тих, хто удостоївся найбільшої кількості пам’ятників — більше 1100 (із них — більше тисячі в Україні). Пам’ятник Шевченку у Вашингтоні називають новою Статуєю Свободи «Bard of Ukraine». Ще одне свідчення світової слави, величі безсмертного Кобзаря. Усім своїм подвижницьким життям і творчістю узаконив свій народ як рівню серед рівних у світовому співтоваристві. Життя Шевченка — життя українського народу, він — поет всього людства, не має собі рівних, не має собі відповідника у світовій літературі.
Який потрібно мати в душі безсмертний цвіт,
Щоб хвилювати людство і через сотні літ.
Яким зарядом треба наснажити слова,
Щоб пісня і сьогодні звучала, як нова.