Знайома пика на фотографії

Тетяна (імена в матеріалі змінено) поспіхом укинула в сковорідку котлети і підстрибом помчала із кухні до кімнати. До комп’ютера (перед цим дівчина по скайпу спілкувалася з подругою Сніжаною). Проте тієї на моніторі не було, лише відображалася її стінка із фотографіями в різноманітних обрамленнях.
— Ей, Сніжанко! Ти де?
Однак та не з’являлася.
— Ей, ти що, теж там на кухні?
Раптом звідкілясь (в моніторі) вистрибнуло якесь чудовисько в химерній масці. Від несподіванки Тетяна аж скрикнула.
Зрештою Сніжана здерла із себе маску і почала сміятися. Відтак спитала:
— Злякалася?
— І зовсім ні! — Тетяна подрузі показала язика і також почала хихикати. — Що за приколи?
— Мій Ярослав залишив, — відказала Сніжана. — Приходив сьогодні.
— Не зрозуміла. Що залишив?
— Та маску!
— А-а. Прикольна маска. То що, прийдеш до мене ввечері?
Сніжана винувато протягла:
— Не зна-а-аю.
— Як? Ми ж домовлялися.
— Ярослав… Він хоче сьогоднішнього вечора зі мною зустрітися.
— Свиня ти, Сніжанка.
— Я знаю.
— Добре, хоч визнаєш.
— Ой!
— Ти чого, Танька?
— Дим! Ойо-йой!
— Та що з тобою?!
— Котлети!
— Які котлети?
Але останніх слів Тетяна вже не чула.
Котлети добряче підгоріли і специфічний сизий гар від них стояв стіною.
— Наїлася, — скрушно прошепотіла дівчина. Затим швидко зняла з плити сковорідку і вимкнула газ.
Коли повернулася до комп’ютера, Сніжана занепокоєно спитала:
— Що там у тебе приключилось?
— Та я, дурна, поставила смажитися котлети і забула про них.
— Хі-хі!
— Тобі смішно. Коротше. Піду вікна повідкриваю. А то задихнутися можна.
Проте Тетяна не тільки вікна відкрила, а й трохи прочинила вхідні двері. Для протягу.
І знову повернулася до комп’ютера.
Але з подругою вже довго не говорила. Сніжані потрібно було бігти до продуктового магазину.
І Тетяна запорпалась біля сковорідки.
— Ну й підгоріла. Віддери тепер її.
В коридорі почулися чиїсь кроки.
— Ти, Сергію? — спитала з кухні Тетяна.
Проте брат не відповів.
— Ей, братику! Це ти чи ні? Знущаєшся? То одна в скайпі приколюється, то другий… Ей!
Тетяна вийшла з кухні. І остовпіла. У дверях кімнати стояв худорлявий парубок у сірій вітровці. Тримаючи в руках мобільний телефон, він, ніби розгублено, дивився на дівчину.
Зрештою, Тетяна спитала:
— Ти хто?
— Я? — здивовано перепитав незнайомець.
— Не я ж.
І тільки тепер Тетяна збагнула, що в руках молодика — смартфон, якого їй нещодавно подарували батьки на день народження.
— А ти де його взяв?
— Н… на столі.
Тетяна хотіла спитати, як цей тип із противною пикою потрапив до її квартири, та згадала, що сама відкрила вікна та двері.
— Ага. Через двері зайшов. — припустилася думки дівчина і суворо наказала. — Віддай телефон!
Проте незнайомець рвонув до виходу.
Тетяна встигла штовхнути втікача в плече, і той носом полетів на підлогу.
Тетяна, мов яка вправна самбістка, стрибнула на спину крадія і почала заламувати за спину тому руку.
Молодик застогнав, більше від здивування:
— Ні фіга собі! — і тільки тепер відчув біль. — Не крути, божевільна! Боляче!
— Мобілку віддай!
І тут крадій різко крутнув і відкинув Тетяну вбік. А відтак кинувся тікати.
Дівчина побігла за ним. Та на бетонних сходинках не втримала рівноваги і впала. Скрикнула і схопилася за руку.
Внизу на сходах з’явилася літня сусідка з господарською сумкою.
— Ти чого, Таню, сидиш і кривишся? Чи не той харцизяка тебе образив? Мало з ніг мене не збив.
Натомість Тетяна спитала:
— У вас є мобільний телефон?
— Є.
— Викличте поліцію. І… Я, мабуть, руку зламала.

У Тетяни і справді діагностували перелом.
Грабіжником виявився приїжджий, із сусіднього району. Як пізніше з’ясували поліцейські, він уже притягався до кримінальної відповідальності за аналогічний злочин. І коли він давав навтікача від Тетяни, то загубив свій паспорт.
Затримали того молодика швидко. На автобусній зупинці.
— Цей був у вашій квартирі? — згодом Тетяні показали фотографію у паспорті зловмисника.
— Так. Це та мерзенна пика! Він ще гроші поцупив на тумбочці.
Їй зауважили:
— А вхідні двері не варто лишати без уваги.
— Тепер я зрозуміла.