Лисий ловелас

Жанна ніжно пригорнулась до Станіслава (імена в матеріалі змінено) і, чмокнувши його у мочку вуха, промуркотіла:
— Стасику, ти мене кохаєш?
— Без тями, серденько! — повернувшись на бік, пошепки відказав він.
Жанна набурмосилася:
— Якось не щиро…
— Що, люба?
— Це прозвучало.
— Не вигадуй, сонечко.
— Я зараз розтану. Але…
Він поспішив:
— Ти ж, знаєш, що заради тебе я розлучився зі своєю…
— Шмарою! — несподівано випалила Жанна.
Тепер нахмурився Станіслав. Трохи помовчавши, сухувато мовив:
— Вона тобі нічого такого не заподіяла.
— Знаю. Але я відчуваю її тінь. Ніби вона десь тут. Поряд. І заважає.
— Припини.
— Поцілуй мене.
Станіслав припав до пухкеньких губенят юної білявки. Потім пристрасно почав цілувати її груди, живіт, пупок…
— Ти — найкраща! — прошепотів.
Вона в екстазі махнула рукою на бра:
— Вимкни світло.
А він, розпалюючись від хіті, цілував і цілував її тіло. І шепотів:
— Я хочу бачити твоє тіло. Бачити… Бачити тебе всю.
Вона розтуляла пересохлі вуста:
— Дивися… Дивися…

Наступного дня, під вечір, Жанна зателефонувала Станіславу:
— Я хочу тебе бачити.
Він гаряче відказав:
— І я тебе!
— Тоді я їду до тебе.
— Жанно…
— Що трапилося?
— Вибач, серденько. Я зараз у ділових справах. У Житомирі.
— Ти мене не попереджав.
— Бізнес. Бувають несподіванки. Розпорядження шефа.
— А я думала, що ми з тобою…
— Що?
— Посидимо в тому затишному ресторанчику. Так було романтично.
— Квітко моя, повернуся, і ми обов’язково туди завітаємо. Або влаштуємо романтичний вечір у моїй печерці.
Вона засміялася. І, почмокавши мобільник, прошепотіла:
— Я тебе цілую. І кохаю. Кохаю!
— І я тебе.
— А коли ти повернешся?
— Навіть важко сказати. Аби до півночі дістатися дому.
— Я буду в тебе.
— Звичайно. Ти маєш ключі від квартири.

Аби вбити час, Жанна швендяла містом. Ноги, наче самі, привели її до того ресторанчика, де вони зі Станіславом провели оту першу, незабутню теплу зустріч. Які слова тоді він їй говорив. Які слова! Навіть, що неабияк здивувало її, цитував вірші про кохання якогось лірика. Називав і прізвище того поета. Не запам’ятала. Та біс із ним, із тим віршомазом. Нехай собі і далі творить. Головне, що Стасік так палко передав зарифмовані весняні почуття того поета.
Який був вечір!..
«Зайду, — вирішила Жанна. — Хоч кави вип’ю.»
І, ввійшовши до залу, вона… остовпіла. Задерев’яніла. Не вірила своїм очам. За тим столиком, за тією, тапер нагло відкритою, шторкою, де вони сиділи…
— Стас! — в нестямі викрикнула Жанна. — Стас… Як ти…
Він застиг, мов той рибний холодець, що займав одне із місць шикарно сервірованого столу.
Жанна повільно наблизилася до них. Спопеляюче глипнула на симпатичну струнку молодичку.
— Чого вилупила зеньки? — випалила. А відтак перевела погляд на Станіслава. — А ти чого язика проковтнув, лисий ловелас?
— Ч… чому лисий? — розгублено пробелькотів Станіслав. І в тому, дурнуватому ж тоні, додав: — Просто в мене коротка стрижка.
Жанна зареготала, затим дошкульно докинула:
— Довбаний мачо! І лисий! Лисий мачо!
Станіслав, відводячи очі, мовив:
— Жанно, не ганьби себе.
Та Жанна вже на ці слова не зважила. Мов хижий звір, вона накинулася на свою суперницю. Вчепилася тій руками в горло.
Але й та, мов кішка, дряпала Жаннине лице. А ще в повітрі блиснуло лезо столового ножа.
Станіслав кинувся розбороняти жінок. А потім він несподівано заточився і носом ткнувсь у підлогу.
Хтось поряд заверещав.
— Кров! Убили! Чоловіка вбили!..
Коли Станіславових коханок доставили до відділу поліції, ніхто із молодичок конкретно не міг сказати, хто з них смертельно поранив у серце Станіслава…