У світі нового: Німеччина ділиться досвідом із новоградцями

Ми поїхали за кордон побачити німецький досвід роботи у соціальній сфері. У складі делегації були фахівці, котрі працюють з інвалідами, та мами дітей із фізичними обмеженнями. Для них дуже важливо було порівняти власний досвід із європейським. Відвідали державні, міжконфесійні та волонтерські організації, що працюють у соціальному напрямку. Усі організаційні витрати взяв на себе німецький благодійний фонд «Internationaler Bauorden». Це стало можливим з ініціативи звягельчанки Валентини Рунк (Собецької), котра мешкає тепер у Людвігсхафені, де заснувала фонд «Kinderhilfe Ukraine: Rhein-Neckar u Novograd-Volynskij» — на підтримку земляків.
З-за кордону пані Валентина активно вболіває за долю України, запрошує у Німеччину новоград-волинців, аби поділитися досвідом у різних сферах. Вона стала перекладачем, порадником для нас у чужій країні.
НАМ СПОДОБАЛОСЯ В НІМЕЧЧИНІ УСЕ:
від ідеально чистих туалетів до ідеально рівних доріг. У краєзнавчому музеї Людвігсхафену побачили повоєнні чорно-білі світлини, які багато чого нам прояснили. На тих знімках були епізоди відбудови розбомбленої, зруйнованої Німеччини. Вже тоді, 1950-го року, проїжджу частину під трамвайними коліями клали з тротуарної плитки. Вже тоді зводили будинки, дуже схожі на сучасні, гарні німецькі новобудови. Вже тоді прибиральниці на вулицях були одягнені у білі фартухи…
В один із трьох днів нашого перебування йшла злива, і ми багато пересувалися пішки. Були переконані, що доберемося не лише мокрі, а й брудні, адже шлях пролягав вздовж дороги з інтенсивним рухом. Уявляєте наше здивування, коли жодна машина не облила нас калюжею у дощову негоду?
Секрет у тому, що калюж апріорі не існує на німецьких дорогах, як не існує там вибоїн у вигляді ям і (о диво!), ямкового ремонту. Тому до пунктів призначення ми діставалися сухими і неушкодженими, а біле взуття лишалося ідеально чистим. Стало зрозуміло, чому німці у помешканнях не завжди роззуваються, і чому без жодних комплексів закидають взуті ноги на сидіння у громадському транспорті.
Скрізь — багато парковок автотранспорту, разом із тим на кожному кроці — стоянки велосипедів, які безпечно можна залишити на ніч. Якось доводилося чути, що й у німців велосипеди часто крадуть. Але те, з якою безпечністю лишають вони двоколісні на вулицях, свідчить: крадуть значно менше, аніж у нас.
Громадський транспорт: електротрамваї, підземка, приміські електропотяги — усе пахне новизною, виблискує чистотою. У вагонах транспорту — купа вільного місця, завжди є де присісти. На окремих вагонах позначено, що можна зайти з велосипедами чи заїхати на інвалідному візку. Не лише зайти, а й зручно розташуватися.
Запам’яталася колоритна пасажирка — бабуся-японка у солом’яній шляпці та модних навушниках, яка підспівувала і рухала головою у ритм музиці. Маленька пенсія? Нестача грошей на продукти чи ліки? Неповага з боку держави за десятиліття трудового стажу? Ні, такі думки не відвідують голови стареньких у цій країні. Навіть, якщо приїхали вони з чужої країни, тут почуваються, як вдома.
НАЦІЙ — БАГАТО, КРАЇНА — ДЛЯ ВСІХ
Людвігсхафен — місто мігрантів. За нещодавнім рейтингом, воно посіло останню сходинку за параметрами життєдіяльності, саме мігранти вплинули на негативну оцінку. Відсутність роботи для них, недостатність економічного прогресу, хімічний концерн-гігант, що забруднює довкілля, стан вулиць (?!), мігранти назвали найгіршими у Німеччині.
Для нас, українців, це було дивним явищем — ми були у захопленні від усього: культури німців, смаку якісних продуктів, краєвидів вулиць, вигляду будинків, магазинів. Звісно, недоліки є, але чотирьох днів забракло, аби їх помітити.
Окрема тема — громадські туалети, зокрема, біотуалети. У кожному є мило, кілометри туалетного паперу та серветок (здається, вони тут ніколи не закінчуються), завжди працює сушка. В Україні, навіть на столичному залізничному вокзалі, це виявилося розкішшю.
Українці звикли до інших умов, маючи мінімальні зручності, аніж європейці, які постійно вимагають для себе кращого. Вимагають, працюють, докладають зусиль, тому — мають.
На вулицях, окрім німців, можна побачити представників різних країн світу. Ніхто ні на кого не звертає уваги — всі люди рівні, і це зрозуміло на кожному кроці.
Щоб усунути відмінність світоглядів народів із різною ментальністю, німці організовують центри за підтримки держави, благодійників та релігійних конфесій. Тут мігранти вивчають державну мову, проводять дозвілля, вирішують юридичні питання.
Є й такі, котрі не бажають вчити мову, живуть окремими поселеннями. Серед них, до речі, багато переселенців із Росії.
НІ — БІЛБОРДАМ І ШАЛЕНИМ ВИТРАТАМ НА ВИБОРАХ
«Взірвав» наш український мозок кандидат у місцеву раду (саме насувалися вибори), який особисто (!) роздавав на вулиці агітаційні матеріали. Довго дивилася на чоловіка, порівнюючи з портретом на агітці, уявляючи, як в Україні на вулицях самі за себе агітують наші представники влади. Не змогла провести жодної паралелі…
Замість величезних білбордів з політичною рекламою, на що у нас витрачають шалені гроші, у німців — невеличкі плакати, які ніхто не зриває і не розмальовує.
Коли ми повернулися в Україну, то дізналися, що у сусідньому містечку до місцевої ради німці обрали 100-літню бабусю. Хоч у цьому ми схожі з німцями — їх політичний вибір, як і наш на президентських виборах, є непередбачуваним.
РЕЦЕПТ ВІД СТАРОСТІ — КЕЛИХ ВИНА
Милуватися старенькими парочками на німецьких вулицях — приємне заняття для туристів. Особливо, з пострадянських країн, де люди похилого віку не живуть, а виживають. У Німеччині навпаки — часто можна побачити усміхнених та забезпечених бабусь і дідусів, які тримаються за руки. Заклади харчування заповнені щасливими людьми похилого віку з горнятками кави чи смачними стравами із келихом вина. Подумалося: отакої старості хочеться побажати усім українцям…
Законослухняні німецькі громадяни — здебільшого усміхнені — щиро перепросять декілька разів, наступивши вам на ногу. Зустрічаючи гостей, не напружують себе довгими приготуваннями. Газована вода чи сік — тут це ознака гостинності, відмінна від нашої «на широку ногу». На обід чи вечерю для гостей — одна-дві страви та розмова за келихом вина. Цього цілком вистачає, щоб гарно провести час. Звісно, німці також люблять пиво, яке у них дуже смачне, і, трапляється, пропустять не один кухоль за переглядом футбольного матчу.
ВЧИТЕЛІ НА РОБОТУ — У КРОСІВКАХ
Педагоги працюють без жодного дрескоду. Учні — теж вільні у виборі шкільного одягу. На уроках усі поводяться невимушено, попиваючи воду, що стоїть у кожного на парті. Не соромно похлопати вчителя по плечу чи по-дружньому постукатися з ним кулачками на прощання.
Атмосфера у школі — дуже дружня. Здається, навіть кросівки вчителі взувають для того, аби ментально бути ближчими до учнів.
Зарплата вчителя — добре оплачувана, складає 4,5 тис. євро. Відтак на престижну роботу часто йдуть чоловіки, які мають годувати сім’ї.
Біля закладу — велика велостоянка, німці багато уваги приділяють захисту довкілля (навіть двері у трамваї не відкриються даремно — пасажирам доводиться натискати спеціальну кнопку, щоб зайти чи вийти). Окремі учні їздять на навчання на машинах, у багатих школах — подекуди й на «Порше». Німці кажуть, що, здебільшого, це діти російських олігархів.
ОЦІНКИ УЧНІВ ГОВОРИТИ НА ЗАГАЛ ЗАБОРОНЕНО
Директор школи — приємний, усміхнений чоловік років 55-ти, теж у футболці, джинсах і кросівках. Вільно володіє п’ятьма мовами, але української, жартує, не розуміє.
— Наша школа — інтеграційна, у кожному класі є декілька дітей з інвалідністю, а також є здорові учні з багатих та бідніших родин, аби вчилися взаємодіяти, — розповів директор.
Понад 20 років він працює у школі з інклюзією, де з першого класу навчаються діти з синдромом Дауна, затримкою розумового розвитку тощо. На 50 тис. місцевого населення — це єдина така школа, де працюють відповідні фахівці. Вони супроводжують дітей з інвалідністю увесь шкільний день, не лише на уроках. Це коштує державі значних коштів, але німці вважають святим обов’язком опікуватися інвалідами.
До оцінювання — особливий підхід: краще похвалити дитину за те, що вона вміє, аніж оцінити те, що не вміє! Коли оцінку оголосить на загал вчитель, то це є порушенням учнівських прав.
«Сьогодні стався випадок на уроці англійської мови, коли вчитель роздавав результати тестів і сказав одному з учнів, що він написав найгірше. Учень зателефонував батькам і поскаржився на приниження, тож я матиму серйозну розмову з вчителем», — розповів директор.
З приводу проблем у роботі закладу він назвав лише те, що самостійно не обирає персонал і не має права його звільнити. Того, що у школі бракує коштів на ремонт класів чи на інші потреби, тут навіть уявити не можуть. Усе у цій школі — за державний кошт.
У ЄВРОПІ НЕ ЗНАЮТЬ ПРО УКРАЇНУ?
Екскурсію школою для нас провів Дмитро — його батьки переселилися з Казахстану, тому хлопець трохи знає російську. Запитали школярів, що знають про Україну, у відповідь отримали відповідь: нічого. Мої колеги по групі не приховували розчарування, мовляв, нам у новинах розповідають, як сильно цікавиться українськими подіями Європа. Ні, не цікавиться.
У шкільному коридорі — копіювальний апарат для потреб учнів, прилад з фільтрованою водою, на уроках праці дівчат навчають бути господинями на кухні, оснащеній найсучаснішою побутовою технікою, а хлопців — у майстерні з верстатами.
Три музичні класи мають стільки інструментів, що позаздрить будь-яка українська школа мистецтв.
Як скрізь у Європі, тут посилено дбають про безпеку. У кабінеті хімії місце для демонстрації вчителем небезпечних дослідів відгороджене скляним коробом. У кожному класі є сигнальна кнопка на випадок теракту. Двері закриваються зсередини, а ззовні увійти можна, лише скориставшись ключем.
На дверях вчительської — надпис на папері від руки: «Секретаріат».
На вибір старшокласники перед випуском відвідують будь-яку країну світу, де втілюють власні проекти.
У шкільній їдальні на нас чекала зустріч із донеччанкою Валентиною, котра 2002-го року приїхала сюди жити з сім’єю, бо її мама — німкеня. В Україні жінка була до війни, а, побачивши нас у вишиванках, хоч і родом із Донецька, була рада — ми стали першими українцями у школі.
Із тисячі школярів у їдальні харчуються 160. Усі інші можуть дозволити собі купити кращу, дорожчу їжу. Обід коштує 3,80 євро, бідніші платять пільгову ціну — 1 євро.
Того дня меню складалося з великої сосиски під соусом, хрусткої булки (німці дуже полюбляють хліб, і він у них дорогий, коштує 2-3 євро), чотирьох видів овочевих салатів та шматочка кавуна на десерт. Замість чаю чи компоту — стакан звичайної води. Те саме, за бажанням, їдять вчителі. Завуч школи заплатив за наш обід на п’ять осіб зі своєї банківської картки.