ПАМ’ЯТАЙМО ТА ШАНУЙМО ВЕЛИКИХ ЗЕМЛЯКІВ

Наш край щедрий на таланти та видатні досягнення в галузях народного господарства, освіти, культури, спорту тощо.
Та на жаль, ненажерливий молох монотонно перетрощує все живе, лишаючи прийдешнім поколінням лише історичну пам’ять про ратні справи.
Така пам’ять — це зв’язок поколінь, котрий варто постійно відчувати, берегти та наполегливо підсилювати новими звершеннями. Тоді славі краю не буде переводу. Цій темі присвячується дана стаття.
До видатних людей нашого краю по праву відноситься Степан Миколайович Опанасюк. Це знана в місті людина, видатний поборник розвитку фізичної культури, майстер спорту СРСР з класичної боротьби.
Його педагогічна діяльність прийшлась на середину минулого століття: тривалий час був вчителем міської середньої школи №2 та очолював міську секцію з класичної боротьби.
Своїми якостями та спортивними досягненнями Степан Миколайович буквально заворожував дітей, був неперевершеним кумиром молоді.
Кожен, потрапивши під вплив цього педагога, закохувався в фізичну культуру назавжди.
А чого вартий його крилатий вислів «Титули і слова — мода, дух здоровий — оце нагорода!».
Пощастило й мені, тоді ще кволому і нескладному, побувати під опікою цього вчителя, що позначилось на моєму розумінні фізичної культури.
Пригадую далекий 1951 рік. Початок навчального року. Я, випускник сільської семирічки, стою розгублено на подвір’ї міської середньої школи №2 в очікуванні початку уроку фізкультури в моєму восьмому класі і не знаю, до якого гурту пристати, бо кругом все незнайоме.
І раптом чую: «Тобі куди — на війну чи за здоров’ям?».
Переді мною стояв Степан Миколайович, жестами указуючи на розташування класів, де мали відбутися уроки фізкультури і військової справи. Цей перший урок фізкультури став для мене знаменним на все життя.
Завжди вражало щире і доброзичливе ставлення нашого кумира до кожного учня. Він фахово оцінював фізичний стан дітей, давав кожному дружні поради щодо форм фізичного навантаження, помічав нашу схильність до видів спорту і відповідно орієнтував. Цей підхід допоміг виявляти талановитих початківців, що переросло в школу послідовників.
За покликанням Степан Миколайович особливу увагу приділяв класичній боротьбі, прикладав багато зусиль до створення умов для проведення занять.
Виростив цілу кагорту борців, серед яких знані Пузовик В.Ф., Розум О.П., Нарольський О.Д., Пукас Г.І., Пукас В.І. та інші.
З нагоди хочу зазначити, що повоєнні педагоги — це особлива кагорта людей, на котрих лежала моральна відповідальність щодо лікування опалених лихоліттям війни дитячих душ. Думаю, що це їм вдалося.
Я завжди з вдячністю згадую своїх колишніх наставників Стрижевського Й.А., подружжя Гальських — Казимира Антоновича та Зінаїду Яківну, Фалькову О.П., Якимчука М.Д., Горвіц І.М. та інших, а серед них особливою постаттю виділяється Опанасюк С.М.
Я також горжуся тим, що мої наставники виховували ще й мого єдиного сина, зробивши з нього розвинену тілом та духом людину.
Плине час. Багатьох із зазначених людей вже немає серед живих. Пішов у вічність також Степан Миколайович.
Та, на жаль, воєнні випробування, повоєнні труднощі не дозволили цьому видатному педагогу всебічно реалізувати свої можливості у справі розвитку фізичної культури заради здоров’я людей.
За інших умов Степан Миколайович довершив би свій талант художника, про що переконують його картини.
До важких життєвих випробувань додалось ще непоборне горе: трагічно загинула юна донька Ірина.
Весь свій біль і природний талант татусь втілив у грандіозну архітектурну споруду на могилі доньки. Вже чимало років це місце для багатьох є святим. Пам’ять про видатних людей невмируща.
Серед знатних людей в справі фізкультури та спорту на пам’ятній дошці міського стадіону викарбовано також ім’я славного сина Полісся Опанасюка Степана Миколайовича.
Відрадно, що справу батька продовжують його доньки Жанна та Нінель, проповідуючи фізичну культуру.
Батьківський талант та наполегливість особливо виражені в творчій діяльності доньки Жанни, яка разом з коханим чоловіком Віктором збагачують фізично-духовний світ вихованців міської середньої школи №6. Воістину — людському роду немає переводу.
Та все ж в житті бувають і винятки.
Декілька років тому відбулася ганебна подія, яка мала б потрясти міську громадськість.
Нелюди осквернили могилу доньки Степана Миколайовича актом вандалізму, зруйнувавши основу пам’ятної споруди заради вилучення металоконструкції.
На цю потворну подію реакції з боку міської громадськості не було, відповідні органи не відреагували, демонструючи власне безсилля перед суспільним злом.
Чи не додав цей варварський вчинок до тілесних ще й духовну рану великому маестро на лоні фізичної культури?
Хочеться почути міркування з цього приводу.