«Подаруночок»

Марину на вулиці, як говорили місцеві жителі, недолюблювали (імена в матеріалі змінено). На те була причина. Після того, як чоловік загинув на Донбасі, загуляла жінка. Пожили разом з півроку, і її Івана, як «запасника», «забрали» одразу до найгарячішої точки бойовищ. Повоював, може, з місяць. Загинув від важких травм, мінометна міна розірвалася в кількох кроках від нього.
Ось Марина, чи то від горя, чи то ще хтозна від чого, й зірвалася...
Сусіди поговорювали:
— Схибнулася дівка.
— Ні стида, ні совісті.
— Пропаща людина.
— Таких, як сєпарів, стріляти треба! — у гніві також висказався молодий інвалід (колишній «атовець») Кузьма Рябий.
Це Марині говорили в очі. А їй і за вухом не свербіло. Вона своє діло знала.
Аж тут із заробітків, із Польщі, повернувся Микола Туслий. Також самотній, як пень у полі. Під хмельком його до Марини занесло. Пізно ввечері. Чи то хати переплутав, чи то нечистий його туди підіпхнув.
Одне слово, зайшов до оселі і поплив, як холодець у спеку. І було від чого. Марина лежала на ліжку. У чому мати родила. Грудаста зараза. Й сама соковита, мов пампушка. А Микола любив таких.
— А ти хто? — похитуючись, схвильовано спитав заброда.
— Я судьба твоя! — хихикаючи, пожартувала Марина, не зводячи погляду від важкенького пакета, якого тримав у руках пізній гість.
— То я, того, лишуся? — пробелькотів збентежений Микола. — І цього, тут у мене є…
— То виставляй на стіл, — не дала закінчити думку Марина і, мов кізочка, скочила з ліжка. Однією рукою вона обвила Миколину масну шию, а другою — зашурхотіла в пакеті.
— О! То тут у тебе…
І справді. Пакет був дорогим. І пляшка горілки. І пляшка вина. Ковбаса. Копчене м’ясо. Твердий сир. Буханець хліба.
Пили, цілувалися. Обіймалися. Реготали.
А як уже ніч проминула в Марини, Микола потім не пам’ятав.
Уранці, прокинувшись, він допив рештки вина і поплівся додому.
Марина навіть із ліжка не встала. Спала, мов мале дитя після вжитку макового молока.
А через сім днів Микола відчув дивну хворобу. Занепокоївся.
Коротше, коли надворі стемніло, Микола придибав до Марини.
Лежить на ліжку молода господиня. Ніжиться.
І стогне:
— Микольцю, мені голівонька болить.
Миколу від цих слів аж пересмикнуло. Він, скривившись, подивився десь на на штани нижче пояса, а відтак зле глипнув на Марину.
— Голівонька, кажеш, болить? — прохрипів і, затинаючись, продовжив: — А з моєю…Що ти за «подаруночок» мені підкинула, заразо? Чим ти мене нагородила? Коротше, я прийшов тебе вбивати.
Марина аж побіліла, мов стінка за спиною, втупилась очима в Миколу, не розуміючи: чи той жартує, чи щось у того перемкнуло.
— Що ти кажеш таке? — зі страху прошепотіла і натягає на себе ковдру. — Ніхто до тебе претензій не пред’являв. Може, ти де з іншою, того…
Микола, сіпнувшись, рикнув:
— Ти мені локшину на вуха не чіпляй!
Микола завив і витягнув із задньої кишені штанів невеликого кухонного ножа.
— Мамо… — злякано скрикнула Марина і, бліднучи, притиснулася до стінки.
Микола приставив до її шиї ножа і різко чиркнув ним. Не глибоко. Мабуть, злякався душогубства. Але потім так, своєю бугайською силою, припечатав кулаком Марину в щелепу, що та аж до стінки прилипла.
Довго лікували Марині зламану щелепу.
Довго лікувався і Микола…
Але, як виявилося згодом, від отого «подаруночка» не тільки почав лікуватися Микола...
Ото було переполоху.