ТОП-10 борців за незалежність України

ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ, ЯКІ ТВОРИЛИ ДЕРЖАВНУ МРІЮ МІЛЬЙОНІВ
1. В’ячеслав Чорновіл (1937-1999)
Український політик, публіцист, діяч руху опору, політичний в’язень СРСР, голова Народного Руху України, Герой України (у 2000 р., посмертно). Був одним із ініціаторів проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р. Засновник національно-визвольного руху шістдесятників та дисидентів в УРСР та ініціатор створення Української гельсінської спілки. Відбув кілька термінів ув’язнення за «антирадянську пропаганду» (1967-1969, 1972-1979, 1980-1988) — загалом 17 років. У 1990-92 р. — голова Львівської обласної ради. Кандидат у президенти України на виборах 1991 р. (посів друге місце з 23,27% голосів). Депутат Верховної Ради України I-III скликань.
Цікавий факт: у 1988 році разом із соратником Михайлом Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, після чого проти нього була розгорнута кампанія за видворення їх із СРСР. Однак дисиденти звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна.
2. Роман Шухевич (1907-1950)
Український політичний, військовий і державний діяч.
З 1943 по 1950 очолював провід ОУНР на українських землях. У той же період — головний командир Української повстанської армії. Герой України (у 2006 р., посмертно).
Цікавий факт: після звільнення з ув’язнення в польському концтаборі в 1937 році, незважаючи на дві вищі освіти, Роман Шухевич не міг влаштуватися на роботу. Тому майбутній командир УПА вирішив створити власний бізнес і заснував фірму «Фама» — першу українську рекламну компанію в Галичині. Ця фірма стала легальним прикриттям діяльності ОУН. Працівниками «Фами» були переважно члени ОУН, у тому числі колишні політв’язні, яким також важко було влаштуватися на роботу. Завдяки грамотному управлінню компанія швидко розрослася і забезпечила власнику чималий прибуток.
3. Андрей Шептицький (1865-1944)
Граф, митрополит Галицький, архієпископ Львівський, єпископ Кам’янець-Подільський, предстоятель Української греко-католицької церкви, громадський діяч, меценат. Заснував Український національний музей (1905 р.), відстоював утворення українського університету у Львові, підтримував приватні народні школи ім.Б.Грінченка, князя Данила, єдину міську українську школу ім.М.Шашкевича, товариства «Просвіта», «Рідна Школа», Наукове Товариство ім. Шевченка, читальні, школи для ремісничої і гімназійної молоді, організації «Пласт», «Луг», «Сокіл-Батько», «Українська Молодь Христові», сприяв видавництву журналів для молоді «Наш Приятель», «Поступ», «Українське Юнацтво». Відкрив «Народну Лічницю» (1903 р.), «Порадню для матерів», дитячі садочки, сиротинці. Допомагав формувати економічні установи (Іпотечний банк, товариство взаємного страхування «Дністер» та ін.).
Цікавий факт: різко виступив проти штучного голоду в Україні 1932-1933 р. (Пастирське послання «Україна в передсмертних судорогах») та нищення польським урядом православних церков. Засуджуючи переслідування євреїв, звертався в 1941-42 р. з протестом до керівника СС Генріха Гіммлера проти нищення єврейського населення в Галичині. Велика кількість євреїв переховувалася в монастирях та митрополичій резиденції у Львові.
4. Степан Бандера (1909-1959)
Політичний діяч, ідеолог і теоретик українського націоналістичного руху ХХ століття. Після розколу Організації українських націоналістів — голова Проводу ОУН-Б. Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові. У відповідь німецьке окупаційне командування дало наказ арештувати Степана Бандеру, і він відбував ув’язнення до грудня 1944 року. Після звільнення відмовився співпрацювати з фашистами і керував рухом опору радянським окупантам.
Цікавий факт: Бандера очолив відділ пропаганди ОУН у 22 роки, у 23 — став заступником Крайового Провідника, а в 24 — очолив Провід.
5. Ліна Костенко (нар. 1930)
Письменниця-шістдесятниця. Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів. У радянські часи брала участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). У 2010 році опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого».
Цікавий факт: Ліна Костенко відмовилася від звання Героя України, зазначивши: «Політичної біжутерії не ношу!».
6. Михайло Грушевський (1866-1934)
Історик, громадський та політичний діяч. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–1918). Завідувач кафедри історії Львівського університету (1894–1914), автор понад 2000 наукових праць, серед них — «Історія України-Руси». У листопаді 1917 Центральна Рада під головуванням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку. Також з ініціативи Грушевського гербом УНР був затверджений тризуб. Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР (прийнята 29 квітня 1918 року).
Цікавий факт: попри поширену думку про те, що Михайло Грушевський був першим президентом України, це не так. Найвища державна посада, яку обіймав авторитетний історик — голова Української Центральної Ради. Це підтверджує і прийнята нею Конституція УНР, де немає жодної згадки про посаду президента. Найвищим органом влади, відповідно до цього документа, мали стати всенародні збори, і Грушевський мав стати їх головою, однак завадив арешт і гетьманський переворот.
7. Дмитро Донцов (1883-1973)
Літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму. Активний учасник Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914, а пізніше — голова організації. У 1918 році обіймав посаду директора Української Телеграфічної Агенції (УТА) в уряді гетьмана Павла Скоропадського (Бюро преси при Міністерстві внутрішніх справ). Один із засновників Партії хліборобів-демократів. У 1926 році видав основну свою працю «Націоналізм».
Цікавий факт: популярність Дмитра Донцова в українському націоналістичному русі була настільки великою, що в ОУН розглядалася думка про те, щоб надати йому повноваження президента України в уряді Ярослава Стецька, який проголосив Українську незалежність у Львові 30 червня 1941 року. Це підтверджує документ німецької служби безпеки за №12 від 4 липня 1941 року.
8. Симон Петлюра (1879-1926)
Український державний та військовий діяч, організатор українських Збройних сил. Головний отаман військ УНР, Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). На чолі об’єднаних українських Збройних сил 30 серпня 1919 р. відбив у більшовиків Київ. У 1920 році підписав Варшавський договір, за яким Польща визнавала незалежність УНР з українсько-польським кордоном по річці Збруч.
Цікавий факт: Симон Петлюра, будучи не тільки державним діячем, а також — літератором і журналістом, ніколи не писав про своє життя — ані спогадів, ані записок. Його особисте життя досі залишається таємницею.
9. Василь Стус (1938-1985)
Поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників, Герой України (у 2005 р., посмертно). У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом і Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і киян засудити арешти української інтелігенції. Після цієї акції його відрахували з аспірантури. За виступи на захист збереження й розвитку української культури Василь Стус був репресований, а його творчість заборонена. Загалом перебував в ув’язненні 13 років. Загинув у камері-одиночці за нез’ясованих обставин.
Цікавий факт: адвокатом на другому судовому процесі Василю Стусу було призначено Віктора Медведчука — екс-голову адміністрації президента, кума Володимира Путіна та лідера проросійської організації «Український вибір».
10. Сергій Єфремов (1876-1939)
Громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук, віце-президент ВУАН, публіцист, один із творців вітчизняної журналістики. Наприкінці 1904 року разом із Б.Грінченком, М.Левицьким, Ф.Матушевським та іншими створив Українську радикальну партію. У 1917 обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення в тому ж році Генерального Секретаріату УЦР-УНР обіймав посаду генерального секретаря міжнаціональних справ. Автор монографічних нарисів про видатних українських письменників «Марко Вовчок» (1907), «Тарас Шевченко» (1914), «Співець боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 — «Іван Франко»), «Михайло Коцюбинський» (1922), «Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924), «Панас Мирний» (1928) та ін.