Полювання на бджіл

Данило Кулешук, спершись ліктями на хвіртку, довгенько спостерігав за сусідом Степаном Рукавичкою, котрий спочатку притягнув до липи довгу драбину, а потім подерся на дерево.
— І що ж воно таке? — дивувався Данило Кулешук. — Липа давно перецвіла… Хмммм…
Цікавість узяла верх. Підійшов до дерева. Тільки ноги сусідові виглядають із гілля.
— Здоров, Степане!
— Здоров, здоров, Даниле! — зашелестіло листям.
— Цвіт липовий рвеш чи що?
— Ловушку ставлю.
— Яку ловушку?
— На бджіл. Роя хочу впіймати. Рамку з вощиною поставив. Може, залетить.
— Такі вони дурні ті бджоли.
— Так ловлять так.
— А твої що, не рояться?
— Не можу спильнувати. Це якби щодня вдома був.
— Ну-ну…

Наступного дня «ловушку», там де розміщувався льоток, обплів павук.
Степан Рукавичка незле сказав невидимому павуку:
— Ну, два мисливці на один об’єкт забагато буде. І хто тобі дозволив тут полювати, га? Де заховався, бешкетнику?
Потім бджоляр приніс довгий ліщиновий дрючок і зняв ним павутиння.
А коли добряче стемніло, то Степан Рукавичка з ліхтариком підійшов до липи. Спрямував струмінь світла на «ловушку».
Павук не спав. Знову ретельно обплітав льоток.
— От стахановець! — усміхнено мовив Степан Рукавичка. — Плете! Гей, павучище, не втомився там? А черевце в тебе нічогеньке! З крупну смородину буде.
Степан Рукавичка на хвилю відвів убік ліхтарик. Потім знову освітив павука. Але той одразу чкурнув між листя.

Уранці Степан Рукавичка тим же дрючком зняв павутиння.
«Цікаво, чим він харчується? Я ж тенета його руйную».
— Гей, павук! — уже вголос мовив Степан Рукавичка. — А ти хитрий. Знаєш, де треба павутину плести. Біля льотка. А ти ліпше до куща чорної горобини перебрався б. Під нього якась «добра» людина помиї вилила. Мух там удень — тьма-тьмуща! За кілька днів твоє черевце вже у добру вишню виросте!

У п’ятницю, під вечір, Данило Кулешук повідомив:
— Степане, на дереві сьогодні рій бджіл сидів.
— На липі?
— Ні, поруч. На акації.
— Чого ж ти мені не подзвонив?
— А я там знаю, що робить?
— Ех, Даниле, Даниле. То, мабуть, був рій із моєї пасіки.
— Ну…

Павук щоночі завзято плів свої тенета на «ловушці».
А Степан Рукавичка невтомно їх удень руйнував.
— Не хочеш ти, тварино бридка, щоби я роя зловив? Ти ж його відлякуєш? Бджілки-розвідниці, певне, прилітають до ловушки, бачать, що льоток тобою обплетений, і летять далі. У пошуках іншого житла. А якби рій і сів десь тут поряд на гілці, то ти що, усього його зжер би? Ну, плети, плети. Мордуйся. Усе одно дарма.

Якось Степан Рукавичка не витримав, притягнув драбину і заліз на липу. Аби чим подалі загнати того мерзенного павука-ткача.
Та того ніде видно не було.
— Що, у листя зарився? — Степан Рукавичка ретельно обстежував крону дерева поблизу «ловушки». Зрештою плетуна того таки виявив. Павук сидів просто в льотку. З лівого боку.
— А! Ось де ти заникався! Непогана позиція! Немов боєць у дзоті! Сьогодні я твої сіті не чіпатиму. Он чорна хмара насувається. Чуєш, як гуркотить? Тебе-то дощ не намочить. Ти в амбразурі сидиш. А от тенетам твоїм жаба цицьки дасть...

Уночі добряча пройшла гроза. Проте тенета павука стояли цілісінькі. Або негода їх не зачепила, або той звір сплів нові.
Згодом узагалі задощило. Вода навіть потрапила всередину «ловушки». Фанера вразилася грибком. На диво, павук кудись зник. Певно, перебрався-таки під кущ чорної горобини. Або ще куди.
А через кілька днів, уранці, Степан Рукавичка виявив у своєму садку, на яблуні, чималий бджолиний рій. Він звисав із товстої гілки довгою темною бородою.
Степан Рукавичка так і не розібрався: то його був рій чи звідкись прилетів?
Проте, яка різниця? Головне, що буде нова бджолина сім’я! І буде мед.