Історія однієї сім’ї

30 ВЕРЕСНЯ — ДЕНЬ УСИНОВЛЕННЯ
Попри доволі складні матеріально-побутові умови більшості сімей, українці часто готові взяти дитину в сім’ю. Прикро, що з екранів телевізорів і в соціальних мережах інколи заради сенсацій поширюються прикрі історії про усиновлених дітей. А чому стаються проблеми, як правило, не аналізують. Між тим, один такий випадок може «вбити» історії десяти успішних сімей, які усиновили дитину, і де вона виросла самостійною та самодостатньою. Нині в Новограді-Волинському на обліку з усиновлення перебуває 18 дітей. У День усиновлення, який відзначається 30 вересня, пропонуємо вашій увазі реальну історію пані Валентини. Можливо, когось вона надихне…
«Декілька років тому я розлучилася з чоловіком і залишилася в просторій батьківській хаті зовсім сама. Власних дітей не мала, батьки померли, а рідня проживала в іншій області.
Одноманітно минали дні: робота — дім, дім — робота. Стала замислюватися про необхідність щось змінити, наповнити життя чимось важливим. Саме тоді спало на думку взяти на виховання дитину, позбавлену батьківського піклування. Певний час я сумнівалася, чи зможу створити атмосферу, щоб дитина не відчувала брак батьківської уваги.
Вирішальним став випадок, коли торік у квітні, як волонтер, я потрапила в Будинок дитини в Новограді-Волинському. Побачивши дітей, які лишилися без батьків, прийняла остаточне рішення вирвати з цієї системи бодай одну дитину, подарувавши їй любов і тепло.
Почала збирати пакет документів для усиновлення. Особливих побажань щодо віку чи статі майбутньої дитини в мене не було. Стала на облік у службі в справах дітей, як потенційний кандидат в усиновлювачі. Через рік я знову прийшла в Будинок дитини, але вже не як волонтер, а як кандидат на усиновлення маленького трирічного хлопчика.
Коли медичні сестри зайшли до кабінету головного лікаря разом із Петриком, то я зрозуміла — це моя дитина. Пройшовши всі необхідні юридичні процедури, я його усиновила.
З того часу пройшло більше року. Не скажу, що адаптація пройшла легко. Петрусь мав декілька діагнозів, які, на щастя, не підтвердилися, і відставав у розвитку від ровесників. Я намагалася подарувати йому все своє душевне тепло та материнську любов, і результат не забарився!
Дитина адаптувалася в сім’ї, називає мене матусею. Ми щодня пізнаємо з ним щось нове в цьому світі. Петрик ходить до дитячого садочка. Усміхається, ділиться своїми дитячими проблемами та радощами. Приємно, що в нашому будинку не вщухає дитячий сміх. Я жодного разу не пошкодувала, що наважилася на цей відповідальний крок.
Тим, хто хоче усиновити дитину, я би порадила: якщо серце підказує зробити це — не вагайтеся. Боляче, коли діти страждають в інтернатах. З іншого боку, таке рішення — дуже відповідальне. Спеціалісти служби в справах дітей нададуть вам вичерпну інформацію про всі аспекти усиновлення, труднощі, які можуть виникнути. Аби ті, хто хоче усиновити дитину, не вагалися в правильності прийнятого рішення і твердо вірили, що цей складний шлях можна і варто пройти!».