На нашій вулиці… або Чому пам’ятником на початку вулиці Вокзальної має стати паровоз

Так зазвичай розпочинають розповідь, коли хочуть сказати щось важливе, цікаве про місце, де живеш. У цих словах оповідач акцентує увагу на місцині, яка стала для когось рідною, неповторною на багато літ або навіть на все життя.
Для багатьох мешканців залізничного мікрорайону такою є вулиця Вокзальна. І хоч вона зовсім не претендує на статус центральної, вишуканої, проте відрізняється своїм неповторним колоритом. Адже де іще можна засинати і прокидатися під гуркіт потягів, чути гучні перемовини залізничних диспетчерів по вуличному радіо. Урешті, щодня бачити щасливих пасажирів — від’їжджаючих і прибулих. Адже вокзал — то місце зустрічей та розлук…
Цікавими були розповіді про Вокзальну з вуст моєї тітки Наталії Іванівни. Вона тут мешкала ще до війни. Вулиця була такої ж протяжності, вимощена бруківкою. По ній рухався переважно гужовий транспорт, дуже рідко — колишні автівки ЗІС. Забудована Вокзальна була скромними одноповерховими хатами. Найпримітнішим і чи не єдиним підприємством було «Заготзерно». У війну, під час німецької окупації, у багатьох мешканців проживали загарбники. Вони змушували всіх дотримуватися «нового порядку». А на початку січня 44-го під натиском радянської армії спішно залишали Звягель…
У 60-ті Вокзальна мало чим відрізнялася від довоєнної. Та ж бруківка, яка була викладена лише до вокзальної площі, а далі — у бік 2-го переїзду — суцільне бездоріжжя. У непогоду там мало не тонули коні разом із підводами. Цей район — низинний, і тому був важкопрохідним.
Лише в першій половині 60-х сюди нарешті прийшов асфальт. Звісно, багато тутешніх мешканців трудилося на залізниці. Тут виросли справжні династії — Зикіних, Вручинських, Костишиних…
— Наші всі теж працювали на станції. Батько — черговим по вокзалу, мама — прийомоздавальником, сестра — диспетчером, дядько — касиром. Та і я все життя — машиністом тепловоза, — розповів ветеран праці, мій однокласник Юра Оржехівський.
До речі, у нашому класі навчалося немало представників залізничного колективу: Плисак, ті ж Оржехівські, Кузьменко (був начальником станції) та інші. Та й наша 9-та школа свого часу називалася залізничною, №35.
У 70-ті роки Вокзальна стала розбудовуватися. З’явилися нові, сучасні індивідуальні будинки, прокладали водогін, електролінії, бо досі енергію подавали з відомчої підстанції. Була в мікрорайоні і своя лікарня, де працювали досить досвідчені медики на чолі з п. Шугалей. Діяв свій відомчий дитсадочок, був також продмаг від Коростенського відділку залізниці, прекрасна їдальня, клуб і навіть своя лазня з парилкою.
Із часом вулиця все більше осучаснювалася. Років тридцять тому тут звели першу п’ятиповерхівку, згодом — ще одну. За останні 10-15 років тут наче гриби після дощу виросли багато приватних установ, магазинів, СТО, різних баз і навіть кондитерська… Вулиця, схоже, підтягується до сучасних, цивілізованих. Тепер майже кожна оселя має природний газ, усі блага Інтернету…
Проте, головним багатством, звісно, залишаються мешканці Вокзальної — прості, привітні, доброзичливі, працьовиті люди. Тому вважаю, що пам’ятник на початку Вокзальної має стати символом залізниці (наприклад, макет паровоза), її людей.