Народна прикмета

Чудесний стоїть жовтень! Одягнений у жовто-багряні шати. Сонячний. Теплий.
Люди радіють, дякують Матінці-природі.
Певно, і звірі…
Вичитав оце в періодиці цікаву народну прикмету. Якщо, мовляв, тхори і куниці до запланованого часу змінюють хутро на зимове, то зима буде ранньою.
А мені не хочеться, щоб вона була ранньою. І дуже вже кортить дізнатися, коли ж та зима насправді завітає в гості.
Поділився цією прикметою з Марійкою, дружиною своєю.
А вона ущипливо так:
— Може, ти, Іване, уже вирішив мені шубу з тхорів пошити?
— Ні, — кажу. — Що ти! Просто цікаво, коли зима прийде. І дуже інтерес бере, чи міняють куниці і, кгм, тхори хутро.
Дружина безцеремонно:
— Сходи подивися.
Пішов. До лісу.
Виявилося, що тхори і куниці біля кожного дерева не стоять.
Зустрів чолов’ягу. Сосну, озираючись, рубає.
— Доброго дня!
Лісоруб чогось аж присів.
— До-до-доброго, — пробелькотів зрештою неборака.
— Тхора не бачили? — питаю.
Чолов’яга сполошено закрутив головою.
— Н-ні, не бачив.
— А куницю?
— І-і-і-і-і-і і її н-не видів.
— А може, де ведмідь пробігав?
Побіг лісоруб. І сокиру кинув.
А я ж про ведмедя пожартував. Їх у нас тут немає.
Он заєць стрибає.
— Привіт, сірий!
Русак загальмував.
— Привіт! — звіддаля відказує.
— Тхора чи куницю не бачив? — питаю в лісового мешканця.
— Здались вони мені! — сердито відмахнувся лапою заєць. — До того ж, я по землі бігаю, а не по деревах лажу.
— А шубка в тебе нічогенька!
Заєць схарапуджено позадкував до куща.
— Не бійся, — кажу, — шкоди тобі не заподію. Моркву хочеш?
Русак насторожився. Але спитав:
— А що, є?
Виймаю з кишені добрячу морквину.
— Бери.
— Кидай до моїх лап.
Кинув.
Русак схопив зубами моркву і кинувся в кущі.
Уже звідти почув:
— Красно дякую, чоловіче!
— На здоров’я, страхопуде!
Крокую лісовою стежкою.
Думаю: і коли ж та зима прийде? О! Синоптики… Але що синоптики. Як один казав, що синоптики, як сапери, помиляються один раз, але кожен день.
Треба йти додому. Доведеться шубу таки дружині купувати.