НАШ ПАРОВОЗ ЛЕТИТЬ ВПЕРЕД!

На околицях одного мальовничого містечка сталася незвичайна історія.
Почалося все з похорон. Поминали бабу Мокрину, затяту при житті самогонницю. Багато жінок її ненавиділи. Мабуть, через те, що споювала їхніх чоловіків. Тому на поминальний обід прийшло небагато людей, в основному — колишні клієнти небіжчиці.
Був там і дільничний інспектор Петренко. Ходив того дня у справах. А, дізнавшись про кончину баби Мокрини, з полегшенням зітхнув: «На одну проблему стало менше».
Але до хати зайшов.
Мокрину вже поховали. Люди сиділи за столом, поминали стареньку. Тихим-добрим словом.
Згадували її життя-буття. А коли хміль ударив в голову, — заспівали.
А далі й розборки почалися. Микола Самійлик щось погрожував Василю Трохименку.
Присутні здогадувались, що йдеться про Миколину дружину, котру у нього нещодавно відбив Василь.
Щоправда, до бійки не дійшло, — втрутився дільничний Петренко.
— Ану, ша! — грізно підвівся страж порядку. — Не на весіллі, понімаєш.
Самійлик зі злості скреготав зубами. Відтак перехилив чарку самогону і, витерши рукавом сорочки губи, з притиском кинув:
— Ти, Васю, мене ще попомниш! — і пішов з хати.
Розходилися поволеньки. А дехто лишився й до ранку.
А вранці... стався злочин. Міліції наїхало!
Дільничний інспектор Петренко голову чухає...
Опитування, протоколи, арешти...

Через декілька днів усіх учасників події почали викликати до відділку.
Першим до кабінету слідчого, старшого лейтенанта Половченка, зайшов головний винуватець пригоди Микола Самійлик.
Слідчий, кивнувши затриманому на стілець, поставив перше запитання.
— Скільки років працюєте машиністом?
— П’ять, — понуро відказав Микола.
— Ну, — продовжив допит старший лейтенант, — розповідайте, як воно все було.
— Ну, як було, — Самійлик заломлював пальці на руках. — Ми випили. Бабку пом’янули. Хороша була бабка. А самогон який у неї був першокласний!
— Це нас не цікавить, — перебив слідчий Половченко. — Ви розкажіть, як сідали на локомотив? Як заїхали ним до сусіда в город?
— Як, як? Я ж не знав, що той козел стрілки перевів.
— Який козел?
— Ну, Васька!
— Трохименко?
— Еге ж.
— А чому думаєте, що саме він перевів стрілки?
— А більше нікому! Ось я і протаранив хліва.
— Добре, що не хату.
— Ну, трохи мимо проскочив.
— Гаразд. «Проскочив!!!» А навіщо ви Трохименка побили?
— Мало я йому дав, гаду! Він у мене Гальку відбив!
— Дружину?
— Еге!..
— А куди ви в такій пізній порі їхали? Локомотивом?
— Хотів у тупик загнати його.
— Навіщо?
— Щоб під рукою був.
— Тобто?
— Ну, мало що. Я близько живу. Начальство скаже: вперед! Я — скік! І на роботу.
— Н-да...
Після того, як Микола Самійлик був допитаний, до слідчого викликали потерпілого Василя Трохименка.
— Ми після поминок, — мляво почав він, — залишилися спати. В бабки в наслєдство лишився самогон. Класний такий!
— Про самогон потім! — урвав старший лейтенант Половченко. — Що далі було?
— Далі?.. — замислився потерпілий. А відтак продовжив: — Спимо. Спимо. А потім — гуркіт страшний! Вибігаю з хати, а в городі поїзд стоїть!
— Поїзд чи локомотив?
— Локомотив,— кивнув головою Трохименко. — Ну от, стоїть локомотив, а в кабіні Микола сидить. Питаю: ти куди, придурку, приїхав?
Він — гоп! Ну, вистрибнув і на мене накинувся. Мовляв, тобі це від Гальки привіт! Він і раніше мені погрожував.
— Що погрожував?
— Що поїздом приїде. До хати. Ось і вам і здрастє! Приїхав...
— Стрілки переводили?
— Ну, що ви! Я чесний чоловік! Воно мені треба? Я знаю, що за це буває.
Наступним свідком був сторож Іван Тетеря. Як виявилося, він теж входив до категорії потерпілих.
— Що ви можете сказати з приводу того, що сталося? — поцікавився слідчий, підсовуючи до себе чистий протокол.
— А що тут говорити! — засовався чоловік, м’яшкурячи в руках кашкета. — Було так. Підвівся я раненько. Борьку, значить, погодувати.
— Якого Борьку?
— Кабанчика мого, ну. Значить, іду Борьку годувати. Дивлюсь, а в городі поїзд стоїть!
— Поїзд чи локомотив?
— Ага, паровоз. Словом, стоїть, поряд — Борька мій лежить. Це не просто для мене було порося. Він був розумний.
— Що потім?
— Бачу, Микола біжить?
— Куди?
— До Василя.
— І що?
— Почав його лупцювати.
— Як він це робив?
— Ну, спочатку Микола бив його інтелігентно. Руками. А потім мордою об колеса паровоза. А трохи пізніше я Борьки поминки зробив. Щось про коня співали. Ага! Ось цю: «Ой чий то кі-інь стої-ї-їть...».
Слідчий Половченко витер з чола рясні краплі поту. Затим поставив наступне запитання:
— А що ви знаєте про Галину, Самійлика дружину?
— Чого, гарна жінка. Молода. Мені годочків так би двадцять назад. Я б ого-го!
— А по суті?
— Що кажете?
— Відбивав Трохименко у Самійлика дружину чи не відбивав?
— Було діло. А ще Василь Гальку потім покинув, з іншою шури-мури закрутив. З Клавкою Очеретною. Та теж нічогенька. Пухкенька, як пампушечка. Губки...
— Діду! — аж підвівся слідчий. — У нас інше питання!
— Ну так про жінок же балакаємо. Як же без них...
— Ви вільні!
Після Івана Тетері до кабінету слідчого увійшла дружина Самійлика.
Галина, струнка, симпатична, кароока жінка, без запрошення бухнулася на стілець. Безцеремонно закинувши ногу за ногу (чим більше оголила їх), демонстративно кинула:
— Я вас слухаю, товаришу майоре!
Старший лейтенант машинально зиркнув на погони. Коли його ліва щока позбулася нервового пересмикування і він переконався, що по службі так стрімко не підвищився, нарешті запитав:
— Ви — Галина Самійлик?
— Була, — хмикнула краля. — А потім... Це із-за мене поїзд угнали! Ось я яка! Ось як за мною хлопці бігають!
— Ясно.
— Конєшно!
— Микола вам чимось погрожував?
— Ага! Казав, що до Василя поїздом приїде! На поминках сиділи довго, потім той пішов, той. Ми лишилися до ранку, а коли я вже спала, чую — гуркіт. Виходжу, а під вікнами — паровоз стоїть! Збоку наш сторож побивається, що Борька помер.
— То хто стрілки перевів знаєте?
— А хтозна! Через мене хто хочете переведе!
— Зрозуміло...
Далі перед слідчим сидів Кузьма Охрименко, черговий по переїзду.
— Ми поминали бабку Мокрину,— силкувався Кузьма пригадати події того злополучного дня. Потім я пішов на службу.
— А як ви заснули на своєму посту, що мимо вас локомотив пройшов?
— Скорбив я. Заснув. Не чув. Та хто знав, що сюди хтось їхатиме? Цю лінію ще до війни прокладали. До села вели. А там — болото. То й кинули. Ну, знаєте, як воно у нас було.
— А хто стрілки перевів?
— Ну, я ж не буду поїзда під укіс пускати! Та й партизана останнього у нашому селі ще років з сорок тому з льоху витягли. Все думав, що ще війна йде.
— Гаразд, ми вас ще викличемо. Запросіть Петренка!
Дільничний інспектор незграбно сів на стілець. Винувато ховав очі в підлогу.
— Що ж ви, Денисе Архиповичу, — з докором мовив слідчий Половченко. — Та що вже. Кажіть, як ви там опинилися.
— По службі я йшов! Хлопчаки на дискотеці побилися. А тут почув, що баба Мокрина представилася. Зайшов. Пом’янули, як годиться.
— Микола Самійлик там був?
— Був.
— Чули, як він погрожував Василеві Трохименку?
— Та чув.
— Тоді чого ви не лишилися?
— Я не думав, що той таке вчворить. Та й не міг я сидіти.
— Чому?
— Самогон міцний був. Я пішов.
— І як ви, коли, кгм, ви вже той?..
— Хіба вперше?
— Ясно. Що потім було?
— Микола на поїзді приїхав. І як він по тому городі шкріб?
— З колії вискочив.
— Ну, так, так. А там — бійка, Тетеря, Борька його. Знову поминки.
— І ви були на свинячих поминках.
— Я тільки по службі! Протокол складав. Потім провів арешт Миколи Самійлика. До відділку його доставив. Як положено! Про це я виклав у рапорті.
І, зрештою, останній свідок — Гнат Каструлька, столичний франт. Він, як і Галина Самійлик, артистично закинув ногу за ногу, ніби демонструючи свої модні шкіряні черевики, і, склавши на грудях руки, з посмішкою на обличчі очікував на запитання слідчого.
А старший лейтенант почав з віддаленого (мабуть, на те були підстави):
— Ви одружені?
Каструлька захитався на стільці, як соняшник на вітрі. Коли приступ коливання припинився, усміхнено мовив:
— Неодружений і одружуватися не думаю!
— Чому це? — слідчого цікавила така категоричність молодого чоловіка.
Той з відповіддю не забарився:
— Жінки приносять нещастя.
— То ви той...
— Я нормальної орієнтації! — вирячив очі Каструлька. — Жінки зводять мене з розуму. Я про одруження.
— Гаразд,— слідчий втомлено відкинувся на спинку стільця.
— Ви зі столиці? — спитав.
— Аякже!
— Якими вітрами потрапили до нас? Тобто, в село Тихеньке?
— Я довго мріяв побувати в краях батьків! — франт змінив положення ніг. Відтак, пафосно жестикулюючи руками, продовжив: — Приїхав, а там таке! Пани-чоловіки понапивалися. Бійка. Я пішов до лісу і заблукав. Мобільник не працює, опинився в зоні недосяжності. Потім я вийшов на залізницю. Зрадів, що вона виведе мене до цивізілації.
Слідчий перебив:
— І куди вона вас вивела?
— У засідку.
— Тобто?
— На колії сиділа жінка. Я почув запах її духів. На ній була коротенька сукня. Русяве волосся спадало на плечі. Просто красуня!
— Ви її впізнали?
— Так. Це була Галина.
— Колишня дружина Миколи Самійлика?
— Еге.
— Що вона там робила?
— Скучала.
— Що ви робили далі?
— Пішли колією до села. Говорили про природу, про космос, про сенс життя. Потім наші дороги розійшлися. А затим — скандал. Микола в огороди поїзда пригнав.
— Все?
— Все.

Слідство по цій дивній пригоді тривало ще не один день. Опитувалися нові свідки.
Разом з тим, Іван Тетеря продовжував поминати свого Борьку. Галина знову знюхалася з Василем Трохименком. Дізнавшись про це, Микола Самійлик затужив. Попросився до слідчого. Зізнався йому в тому, що це він перевів стрілки на переїзді. Микола щиро каявся. Й, сумуючи, шкодував: якщо його посадять, то він уже не зможе на локомотиві «з привітом» приїхати під Василеві вікна...