Скажений

Євген Борсак (імена в матеріалі змінено) мчав зі столиці в один із райцентрів Житомирщини. Їхав на новенькій «Ауді». Поспішав до коханки, аби похвалитися своїм шикарним авто, яке йому купив тесть-бізнесмен.
Але це дякуючи дружині Інзі. Якби не вона, її благання, то навряд чи тесть розщедрився б на таку коштовну забаганку.
…Борсак під’їжджав до райцентру.
Несподівано подзвонила Інга.
— Ти де, Женю?
— Котику мій! Я ж тобі говорив, що їду у комерційних справах, — не моргнувши оком, збрехав Євген. — Я ж тобі говорив.
— Я погано чула з ванни. Просила тебе зачекати, а коли вийшла з ванни, ти вже зник.
— Виходить, що і я тебе не чув.
— На обід приїдеш?
— Навряд. Не встигну. Багато справ. Швидше, буду десь під вечір.
Як завжди, тепло попрощалися, пославши одне одному повітряні поцілунки.
«Цікаво, чи здогадується Інга, що я стрибаю в гречку? Адже жінки такі пронири. Кажуть, серцем чують зраду. Але якби здогадалася, то навряд чи я б жив у просторій київській квартирі і мав би цю новеньку лялечку, яка мов пташка летить по трасі. А взагалі-то, треба бути обережнішим. Ех, Анастасія... Настя. І де ти взялася на мою голову? Чому знову з’явилася на моїй життєвій дорозі? Невже це доля?..».

Євген і Настя виросли в одному дворі. Дружили змалечку. Пізніше, коли закінчували школу і поставало питання майбутнього життєвого шляху, вибору професії, вишу, відчули, що вони зв’язані більше, ніж дружбою. Тоді й освідчилися одне одному в коханні. А також заприсяглися, що разом пройдуть усе своє життя.
Та життя розпорядилося по-іншому. Євген вступив у київський політехнічний. Настя ж мусила лишитися біля матері, котру раптово здолала хвороба.
Євген телефонував Насті все рідше й рідше…
Дівчина гадала: знайшов киянку чи з ним щось трапилося. Проте від Євгенової матері дізналася, що син її — живий-здоровий, учиться, інколи дзвонить.
Та ось Насті Євген перестав телефонувати зовсім. Скільки не старалася дівчина набрати номер коханого, однак завжди чула, що такого абонента не існує.

Згодом Євген одружився. І справді на киянці. Однак не через якісь там почуття до неї (хоча спочатку щось і відчував), тут неабияку роль зіграли власні інтереси: багатенький майбутній тесть, простора квартира майже в центрі столиці тощо...
Проте й Настю Євген не міг забути. Часто про неї згадував. Не виходила з голови. Якось приїхавши до матері, вони таки здибалися. Євген, як не важко було, таки признався, що одружився.
— Розумію, злегковажив, — виправдовувався він перед колишньою коханою. — Наче якесь затьмарення найшло. Здавалося, що закохався в неї по-справжньому. А потім відчув, що все не так. Та що вже тоді…
Настя Євгена пробачила. Не відштовхнула. Не змогла. Бо до нестями його кохала. Та і він, знову зустрівши її й побачивши, що вона стала ще кращою, стрункішою (хіба що, може, трішки округлилася) мало не завив од болю в серці: «Як же мені без неї жити? Я ж її ще дужче кохаю. І як бути далі?».
Потім була інтимна зустріч. Ще одна…

А ось і рідний райцентр.
Коли Євген Борсак повертав у потрібний провулок, відчув раптовий удар у бокову частину авто. Він різко натиснув на гальма і якусь хвилю оціпеніло намагався зрозуміти, що ж сталося? Та, оговтавшись, вилетів із легковика.
— Мать… — видушив Євген, жахаючись.
На задніх дверцятах була добряча вм’ятина. Вона тяглася й далі, до передніх дверцят.
— Що ти, виродку, наробив??! — стиснувши кулаки, Євген підскочив до моложавого власника старенького «Вольво», винуватця аварії. — Що ти наробив, ідіоте, питаю?
Наляканий молодий чоловік відступив на крок, зажестикулював руками:
— Я не винен! Ти пізно увімкнув поворот і різко повернув.
— Та ти, гад, щоб мені сьогодні таку ж тачку підігнав! — Євген Борсак, стискаючи кулаки, не слухав «винуватця» ДТП і ніс далі дурницю. — Таку ж новеньку підженеш! Такого ж кольору! Такої ж моделі!..
Молодик ще відступив на кілька кроків од навіженого водія. Відтак сказав:
— Я викликаю поліцейських.
— Та хоч чорта лисого! — рявкнув Борсак і знову подивився на глибокі вм’ятини. «Що ж то буде? Що я скажу… — нараз почав смирнішати Євген, згадавши тестя. — Адже той зі своїми зв’язками обов’язково дізнається, де саме трапилася ця аварія. А значить, знатиме й Інга. Виникнуть питання. Небажані питання. Спитають же: чого раптом опинився чортзна-де?
Збрехати… Збрехати, що щось зле трапилося із матір’ю? Причепляться: чому не попередив? Чому не подзвонив?.. Ясно, що мені моєї лялечки цей ідіот не поверне. А хто ж таки винен у цій ситуації?..».

Приїхали поліцейські. Провели слідчі дії. Знайшлися і свідки аварії. І винним у цьому ДТП таки виявився Євген Борсак.
— Брехня! Я не погоджуюсь! — почувши «вердикт» поліцейських, заволав Борсак! — Я скаржитимусь! Ви ще не знаєте, з ким маєте справу!
Євген ще якийсь час лютував, кидав на адресу правоохоронців образливі слова. А коли поліцейські його пристрахали, що заберуть до відділку за порушення порядку, дещо охолов.
Однак у грудях Борсака клекотав вулкан. Він із ненавистю зиркав то на власника «Вольво», то на правоохоронців. Із голови не виходили його тесть та Інга. «Це кінець… Кінець усьому, — шпигала в мозок думка.

Постріл у власника «Вольво» пролунав у той час, коли він заходив у двері до свого під’їзду. Так молодий чоловік додому не дійшов. Опинився з важким пораненням на операційному столі.
А стріляв у власника «Вольво» Євген Борсак. Він вистежив призвідця своїх нещасть і з насолодою пустив у того дві кулі з пістолета.

Поліція припустила, що злочинець переховується у квартирі Анастасії Кухар. Відомо також було, що він озброєний, однак операцію з затримання провели успішно.