Сумнівні свідчення

Іван Гринько (імена в матеріалі змінено) вже ліг. Хоч година ще була не пізня, близько дев’ятої. Але втомився сьогодні. Цілий день рубав дрова. Поспішав, аби негода не застала зненацька. А наступного тижня синоптики обіцяли сніг із дощем.
Хоча Іван до тих прогнозів ставився скептично. Особливо, коли передавали на тиждень або й на довше.
Надто Гринька дратувало, коли по радіо, наприклад, передають, що цей день буде хмарний і без опадів, а саме в цей час іде дощ. Або навпаки: передають дощ, а його немає.
Тоді, сердячись, звертався до невидимого синоптика з радіо: «Що ти там гундосиш? У вікно подивися!».
У Марії в голові була своя «погода». Коли цього дня Іван обідав і знову «говорив» із синоптиком, вона зірвалася зі стільця і вимкнула радіо.
— Зараз концерт продовжиться, — Іван здивовано звернувся до дружини. — Навіщо вимкнула?
— Тебе забула спитати?! — уїдливо кинула Марія. — І роздратовано додала: — Живеш, як у психушці! Той із радіо балакає, той…
— А «той» — що? — посміхаючись, ущипнув дружину Іван.
Таку фразу Марія вже висловлювала не вперше. Почне із «психушки», а що «той» далі, — ніколи не закінчувала. Чи то в неї бракувало слів, чи в такий своєрідний спосіб вона натякала, що всі, хто поряд із ними мешкає, — психи.
На насмішку чоловіка Марія відреагувала миттєво:
— Простота колхозна!
— Колгоспів уже давно немає, — спокійно відказав Іван. — То хто ж «колхоз»?
— Господи! Яке ж воно тупе?
— Н-да…
Заїдатися далі з дружиною Іван не мав бажання, бо знав: чим дошкульніше її зачіпляєш, тим лютішою вона стає. Чи не після кожної сварки Іван сам собі ставив питання: «І хто ж після цього із нас псих?».

Дітей у них не було. Причину цього подружжя Гриньків не дуже-то й дошукувалося. Часом і вели про це мову, а насправді заводитися потомством не поспішали. Кожен потаємно в цьому вбачав тягар, батьківську неготовність. Проте й у майбутньому не відмовлялися від дітей. Але не зараз, потім. Зараз самим, мовляв, треба трохи пожити.
Ось так і жили.
Іван за натурою — мовчун, з м’яким поступливим характером, Марія ж (матрона городська, як її інколи називав Іван) — злостива, сварлива жінка. Завжди чимось незадоволена. До того ж, ще й лінивою була.
Іван часом дивувався: «Який же чорт мене штовхнув побратися з нею?».

Ось і цього вечора знову погризлися. І, як завжди, за дрібнички. Чи просто вже інакше співіснувати не могли? Хоча ініціатором зазвичай була Марія. Її хлібом не годуй, аби зчепитися з Іваном. Нерідко — і з сусідами.
«Важкий характер», — казали люди в селі.

І ось одного дня, як грім серед ясного неба, селом побігла чутка: помер Іван Гринько!
Спочатку, зранку, мешканці села бачили, як до садиби Гриньків під’їхала швидка допомога, а трохи пізніше — і працівники поліції.
Перше, що одразу кинулося в очі правоохоронцям, місце, де лежав померлий, у якій позі, і чому навколо його голови кров?
— Я вдома не була, — наче виправдовуючись, поспішно заявила Марія. — Я до матері ходила. І ночувала в неї. Можете в матері спитати.
Старший оперативник уважно подивився на господарку оселі, але ніяк словесно не відреагував на її «зізнання».
Іван лежав на підлозі на боку біля кімнатного столика, на куті якого експерти виявили плями крові. З’явилася чергова версія, що чоловік міг перечепитися і, падаючи, вдарився головою об край стола.
— Міг і не перечепитися, — зауважив один із представників групи, що прибула на виклик. — Могли спочатку вдарити по голові, а потім зімітувати падіння.
А тут знову Марія:
— Нічого дивного, — подав-
лено мовила вона, витираючи хустинкою сльозу на правому оці. — У нього була епілепсія. Його часто кидало. Лікуватися не хотів.
— А чому ви одразу про це не сказали?
— Бо шокована була.
Старший оперативник знову довгенько затримав на Марії погляд.

Слідчо-оперативна робота тривала далі. Опитували сусідів. І що дивно, майже всі переконували правоохоронців:
— Іван не хворів епілепсією!
Інші говорили так:
— Іван взагалі ніколи нічим не хворів!
А згодом поліцейські з’ясували, що Іван Гринько не стояв і на спеціальному обліку.
А ще пізніше в оселі Гриньків удруге «попрацювали»
експерти і на Марійчиному одязі виявили погано запрані плями крові.
Було також знайдено і знаряддя вбивства — молоток.

Коли Марію притисли прямими доказами, та зрештою розплакалася і зізналася в усьому.
А було так. Після чергової сварки, яку зазвичай влаштувала Марія, Іван ліг спати. Але Марія не заспокоювалася. Продовжувала всіляко обзивати чоловіка. Однак той не реагував. Ось це і вивело Марію з рівноваги.
Молоток лежав на підвіконні (Іван прибивав на вікні цвяшки для занавісок). Його і схопила Марія. Щось ще кричала до Івана, але той не повертався до неї.
Тоді Марія зі злості (чи сказу?) вдарила чоловіка по голові.
Той навіть і не зойкнув. Судорожно сіпнувся й затих.
Коли Марія зрозуміла, що вбила чоловіка і що їй за це світить, то швиденько зімітувала, ніби Іван сам убився, під час чергового «приступу».
Та не так сталося, як гадалося...