Апокаліпсис по-австралійськи очима нашої землячки

Наша землячка Тамара Левченко мешкає на іншому боці глобуса — в Австралії, а саме — у Сіднеї, ось уже тридцять років. Із Україною її розділяє дев’ять годин різниці в часі і 24 години авіаперельоту з трьома пересадками, тому приїздить жінка в Новоград-Волинський раз у 3-5 років.
Коли нещодавно континент опинився в центрі світової уваги через погодні катаклізми, ми вирішили поцікавитися з перших вуст: як почуваються зараз австралійці? Вони охрестили погоду «божевільною» після 8-місячної засухи і лісових пожеж, потім на країну обрушилися потужні буревії з червоного піску, що занурили міста в темряву. А тепер Австралію накрили зливи, блискавки і град завбільшки з м’яч для гольфу. Стихія завдала континенту потужних збитків.
— Я досі не бачила таких буревіїв із піску! Зриваються з середини материка, де розташовані пустелі, і несуться в міста, наводячи жах на людей, — поділилася пані Тамара.
— На жаль, перед стихіями людство продовжує відчувати безпорадність навіть у таких розвинених країнах, як Австралія…
— Це правда. Ліси горіли разом із тваринами та хатами, що разташовані в джунглях. Хоча більшість людей оселяються на берегах океану. Я живу біля Сіднея, то мій район не постраждав, а загалом пожежі тривали довгі чотири місяці, аж поки їх не зупинили дощі. Пожежники танцювали від радості, але вона тривала недовго. Багато штатів «накрило» зливами і диким градом. Моя машина не постраждала, була в гаражі, проте багато автівок і будинків побило градом. Люди молилися, було дуже страшно. У мережі писали: «Боже мій, я молився на дощ, а не на гігантський град! Господи, ти глухий чи що?», «Сподіваюся, що ви припаркувалися в гаражі і не гуляєте зараз десь у парку», «Один екстрим після іншого!».

— Переглядаючи вашу сторінку у Фейсбуці, я була здивована, як австралійські українці дотримуються традицій: колядки співають, національні страви готують, про вишиванки не забувають. Справді так активно святкуєте?
— О, певно, що так! Наш хор чудово співав колядки. У нас є український клуб, де збираємося. Цього разу я готувала холодець, ще був печінковий паштет, пиріжки з м’ясом, львівський сирник, багато салатів, узвар із абрикосів. Це нагадує про наші корені.
— Наскільки в далекій Австралії українці слідкують за політичними подіями в Україні?
— Дуже слідкують. Політика для більшості з нас є на першому місці, адже на Батьківщині в багатьох лишилися рідні та друзі. І навіть в Австралії (!) ми зустрічаємося з варварським ставленням з боку «братів-росіян». Вони б’ють пам’ятники на українському кладовищі, палять машини. Прагнуть довести, що Україна для них — «окраїна», а українців як нації немає. Я називаю їх дикунами, коли чую, що вони таке говорять. Тут ще в російських церквах співають «Боже, царя храни». Не ходжу до російської церкви і магазинів, вони для мене — примітивні люди.
— Як ви опинилися на далекому континенті?
— В Австралію мене викликала моя двоюрідна сестра Ганна з боку батька. У 1941-му вона була вивезена німцями в Німеччину на роботу. Там зустріла чоловіка з Воронежа, разом вони потім приїхали в Австралію, де народили дітей і прожили все життя. Я певний час, коли приїхала, жила в неї, вона мене завжди оберігала як рідну дитину. За це я дуже дякую їй та її родині. На жаль, торік Ганна померла, у віці 90 років.
— Що скажете про австралійців: які вони?
— Добрі, чесні люди, їм не можна брехати, маєш бути справедливим і порядним. Інакше тебе просто не поважатимуть. На вулицях усі вітаються й усміхаються, навіть якщо ви не знайомі. Якщо сусіди смажать барбекю, то обов’язково запросять тебе в гості.
Вони раніше жили і не мали замків на дверях до хати. Я довіряю їм. Коли їду в Україну, то без остраху лишаю ключі сусіду, щоб забирав мою пошту, поливав квіти, слідкував за хатою. Він усе зробить, як треба. Тут не люблять пліткарів, поважають право на особисте життя. Дуже педантичні люди, гроші ніколи не позичать без квитанції.
Головне тут не влізти в погане: кримінал, наркотики. Проституція узаконена, треба стояти на обліку в поліції і мати довідку про здоров’я.
— Задам смішне питання: кенгуру по дорогах у вас бігають?
— Трапляється. Часто таке можна було бачити під час нещодавніх пожеж, коли бідні тварини втікали від вогню. А ще тут багато коал, і вони, коли поб’ються між собою, приходять «жалітися» до людей.
— Як відзначали новорічні свята в Австралії — там, де ніколи немає снігу?
— Люблять цей святковий період, беруть відпустки аж на місяць. Так само, як в Україні, наряджають штучні ялинки, прикрашають усе ілюмінацією. Святкують здебільшого в клубах, а не вдома — люблять танці, казино, веселощі. Це країна туристів — океан, шикарні готелі, багато можливостей для комфортного, незабутнього відпочинку.
Рівень життя дуже високий, у магазинах усе є. Скрізь порядок і чистота, високі технології. «Shopping Center» — дуже чисті, гарні. Туалети — безкоштовні, машини-автомати продають усе необхідне: від парфумів до гігієнічних прокладок та презервативів.
— Не шкодуєте, що колись поїхали жити настільки далеко від дому?
— Так склалися тоді обставини, хоча матеріально я була забезпечена. Але в особистому не склалося, нічого не тримало мене. У перші роки, як приїхала, думала, що зароблю грошей і повернуся. А потім полюбила цю країну. З 1991 року Австралія дала мені другу освіту, іншу якість життя, широкі можливості, багато подорожей. Я з перших днів тут працювала, добре знала мову: у домі престарілих (тут вони, як у нас круті готелі), кухарем у ресторанах, у поліції, зараз працюю ріелтором/нотаріусом. Другий диплом отримала за спеціальністю «фінансовий сервіс», маю право працювати з банками і продавати нерухомість.
— Koли ви приїжджаєте в Україну, то в чому особливо відчутні для вас контрасти?
— У тому, що в Україні брудно, багато бідних людей, на вулицях — безпритульних тварин. В Австралії чи не в кожного є домашній улюбленець, але на вулицю ніколи не викинуть! Є спеціалізовані притулки: привозять, якщо хочуть полікувати чи залишити. Якось я привезла свою кицьку, якій було 13 років і яка захворіла, то вони забрали і сказали: «Вона прожила довге і щасливе життя, настав час їй з нього піти». Коли я почала плакати, мовляв, шкода, то відповідь була однозначною: якщо не заспокоюсь, то викличуть поліцію. Тут в усьому — «залізний» порядок, мусиш його дотримуватися, жодних послаблень.
Кожен свідомий громадянин прагне бути законослухняним. Проїхав без квитка в транспорті — і про це знатимуть, коли влаштовуватимешся на роботу чи захочеш взяти кредит. Можуть відмовити через найменшу провину. Наші туристи часто попадаються «зайцями» — економлять.
Приїжджаю в Україну і, перепрошую, бачу «засцяні» під’їзди. Або зграї собак на вулицях, які кидаються на людей. Дуже прикро.
— Ви родом із Нової Романівки. У своєму селі ви, напевно, як музейний експонат, адже рідко коли люди їдуть жити на інший кінець світу?
— Можливо. Я раз на три роки прилітаю, мене родичі зустрічають прямо в Борисполі. По дорозі в Новоград зупиняюся в Брониках, де поховані батьки. Дуже за ними сумую. У заповіті написала, щоб мене поховали біля них. Спочивати хочу в Україні.
Усі мої знайомі, куми, однокласники, колеги, хрещеники і хрещениці, земляки зустрічають мене дуже гарно. Приїжджаю і ходжу по гостях (сміється — авт.).
— Наскільки важко було звикнути до чужої заокеанської країни?
— Спочатку дуже скучала, але зустріла там хороших друзів, сестрині діти дуже підтримували і підтримують мене. Час так швидко пролетів… Купила хату, зробила ремонт, потім придбала квартиру. Завжди була настільки зайнята, що не помітила, як пролетіли 30 років! Та все ж замислююся зараз про те, щоб повернутися.
— Дякую за цікаву розповідь!