Яків приїхав не один.
— Це — Захар! Разом працюємо. Разом дружимо! Разом… Ну, і так далі! — усміхаючись, представив світловолосого, високого на зріст, худорлявого приятеля. — А це мій двоюрідний брат — Богдан!
Після цього брати обнялися. Обидва молоді, невисокого зросту, коренасті.
Захар підійшов до невеличкої бібліотеки, томики видань якої містилися на трьох навісних полицях.
Яків поклав на братове плече руку. Обоє підійшли до вікна. Яків усе з тією ж усмішкою, чи з осмішкою (бо була вона то щира, то різко змінювалася на якусь начебто образливо-засуджуючу; принаймні, таке враження склалося в Богдана), спитав:
— То що, так і бурлакуєш?
— Як бачиш.
— І що, не приходила?
— Свєтка моя?
— Ну, а хто ж?
— Та вона вже крутелика захомутала!
— На неї це схоже. То ти радий моєму приїзду, брате?
— Таке говориш, — здивовано відказав Богдан. — Усе літаєш, літаєш по світах. Коли це останній раз був?
— Та років три з половиною-чотири тому. Заробітки. То в Києві, то у Вінниці…
— У Вінниці?! — зачудовано скинув брови Богдан.
— Була і там робота, — як щось звичайне сказав Яків. — Подзвонив знайомий — поїхали. Перекривали дах одному великому цабе. Ще огорожу з каменя мурували.
Богдан хихикнув:
— Метрів три у висоту?
— Десь так. А потім занесло під Архангельськ.
Богдан обараніло вирячився на брата:
— Це ж Росія??!
— Ну й що?
— Як що? Ми ж із ними…
— Братику! — Яків знову обняв Богдана за плечі. — Брате! Війна війною, а обід — за розкладом! Ге-ге! До речі. Чого не запрошуєш за стіл? Чи немає чим пригостити? Так ми, того…
— Чому нема? — дещо оговтався Богдан і відказав уже без такого ентузіазму, який був із самого початку. — Не такі вже бідні. Через хвилин десять-п’ятнадцять усе буде готово.
До столу підійшов Захар, видобув із целофанового пакета, який постійно носив із собою, дві пляшки дорогої горілки, рибні консерви.
Богдан на це нічого не сказав. Спиртного в нього не було. Це позбавляло його зайвих клопотів. Принаймні бігти до магазину.
Яків замислено повів оком. По стінах, по вікнах, по старих меблях... Подивився на стелю.
Богдан помітив його рухи. Поцікавився:
— Скучив за батьківською домівкою?
— Є таке, — якось загадково мовив Яків, ховаючи погляд у підлогу.

Уже за другою пляшкою Яків ра-
зюче змінився.
— А знаєш, чому я приїхав?
Богдан вичікувально дивився на брата.
Той повторив:
— Не здогадуєшся?
— Хм. Ні.
— Стосовно спадщини.
— Так я що? — Богдан щиро заусміхався. — Хіба я проти? Як належить: одна половина — твоя, друга — моя. Як написано в заповіті.
— Ні, я хочу все.
— Це що, жарт? — Богдан ще усміхнено не зводив з брата погляду.
Яків наповнив чергові чарки.
— Вип’ємо, — не одразу він відповів на братове запитання. За якусь часину продовжив:
— Тут до біса гарна місцина. Річка, скелі, ліс. Тихо... Коротше, я тут вирішив будувати дачу.
— А наш дім? — Богдан отетеріло подивився на брата.
— А що дім? — жуючи шпротину, відказав Яків. — Знесемо дім.
— Ні, ні. — Богдан аж підвівся. — Я не дам!
— А тебе ніхто не питатиме.
— Як так?!
— А отак.
— Та-ак, — протягнув Богдан, ребром долоні витираючи губи. — Тепер все ясно. А тепер попрошу покинути оселю.
— Не забувай, що тут і моя половина.
— От через суд і вирішимо.
— Я тобі буду за суд, — просичав Яків і щосили заїхав кулаком Богданові в щелепу.
Двоюрідний брат покотився підлогою.
На нього скочив Захар, котрий до цього часу й словом не прохопився. Очевидно, чекав сигналу від Якова. Бо дуже спритно перетяг мотузкою руки Богданові. Перевернув того на спину.
— То що, братику, — з осмішкою спитав Яків у Богдана, присівши біля нього, — перепишеш мені будинок?
— Ні, — коротко кинув Богдан і плюнув кров’ю в лице Якову.
Яків у боргу не залишився. Почав копати носком черевика Богдана.
Двоюрідний брат не кричав, лише терпеливо, тихо стогнав.

Стемніло.
Богдана вивезли в ліс. На легковику. На тому, що приїхав Яків зі своїм поплічником.
Богдана витягли з авто. Яків кинув до ніг брата лопату. Розв’язав йому руки.
— Рий яму! — наказав. — Чи, може, припиниш упиратися?
Богдан узяв до рук лопату. Почав копати яму. «Н-да, — важко подумав Богдан. — Не думав, що він так зможе. Хоча в нього щось підленьке ще з дитинства було…».
На другому штику Богдан відклав лопату. Сказав:
— Добре. Я згоден. Але…
— Що?
— Де я житиму?
— Щось придумаємо.
— «Придумаємо»?
— Не чіпляйся до слів!

На столі знову з’явилася пляшка горілки (Захар постарався).
Однак Яків зикнув на Захара:
— Із цим зачекай! — і він поклав на стіл чистий аркуш паперу, поклав кулькову ручку. З відразою кинув Богданові:
— Сідай! Пиши відмову!
— А хіба це робиться так? З точки зору юриспруденції?
— Ти, грамотій, пиши заяву! А далі… Далі видно буде.
Богдан рушив до шафи.
— Ти куди? — скочив зі стільця Яків.
Сіпнувся й Захар.
— Документи візьму, — спокійно відказав Богдан. — На будинок.
— Давай.
Якась мить… і гості остовпіло дивилися на Богданову руку, у якій була затиснута… граната.
— Ти чого, браток? — якось жалісливо протягнув Яків.
Богдан переможно посміхнувся:
— Уже «браток»? Отут, — він обвів кімнату поглядом та іронічно додав: — Усі втрьох і житимемо. — Ну, не ми — тіла, а душі наші.
Гості кинулися з хати.
Богдан кинувся слідом за ними. Уже біля хвіртки спинив утікачів:
— Ану стійте, скоти! Ставайте рядочком! Зараз вас кінчати буду!
І… граната розірвалася. Просто в Богданових руках.

На щастя, усі залишилися живими. Щоправда, з різними уламковими пораненнями. Найважче, як не дивно, постраждав Яків. Тому його направили в реанімацію, дякуючи Богдановим сусідам, які одразу ж після вибуху зателефонували до «швидкої» і поліції.

У лікарні слідчий цікавився в Богдана гранатою. Мовляв, де взяв?
Але Богдан відбувся іншим:
— Я думав, що вона навчальна.
Сказав він правду чи ні — хтозна. Але справа, як зазначив про себе слідчий, буде нелегкою.