Помічник

Івану Масотіну (імена в матеріалі змінено) перевалило за п’ятдесят. Жінка з дітьми від нього пішла кілька років тому. Чоловік пиячив, ніде не працював. Аби якось прожити, підзаробляв по сусідах. То дрова поріже й порубає, то город скопає. За його працю з ним розраховувалися то грошима, то самогоном, то салом. Одне слово, хто на що був спроможний.
А це одного дня прийшов до баби Наталії, котрій добігав восьмий десяток літ. Вона саме курей зерном годувала.
— Привіт, бабуню! — привітався Іван, стовбичачи за перехнябленою хвірткою.
Баба Наталія була доброї вдачі. Всміхнулася дальньому сусідові. Доброзичливо відказала:
— Здоров, здоров, Іване! Яким вітром тебе до мене прибило?
Масотін примружив око:
— Нужда.
— Ехе-хе-хе, — зітхнула стара. — Нужда… — Трохи помовчала. — Тепер в усіх нужда. Таке життя невеселе. Якщо грошей хочеш взяти в борг, — не дам. Бо в самої, той…
— А може, яка робота є?
— У мене?! — здивовано скинула вицвілі брови баба Наталія. — Та яка робота в мене? Якось сама ще, слава Богу, вправляюсь.
— А он хвіртка покосилася. І двері в хлів у землю влізли.
— Еге ж, еге ж. Двері би треба було підважить. Чи підрізати. Та заходь уже. Чого, як… Кгм, погубила слова. Та й на пам’ять уже слабую. Заходь же, ну! І того, інструменту в мене немає, щоб це поладнати.
— Та в мене є. Я зараз прийду.
Кілька годин Іван Масотін мудрував над хвірткою та дверми в сараї.
Потім баба Наталія запросила робітника до хати.
— Сідай за стіл. Я яйця досмажую. На салі. Чарку будеш?
— Таке питаєте, бабуню! — підбадьорливо проказав Іван. — Хто ж її не п’є?!
— Я не п’ю.
— Ну, то таке…
— Таке, таке, — зіронізувала стара і додала: — Грошей нема в мене. Ну… Хліб там… Сала дам. Картопля є?
Іван відверто зізнався:
— Немає.
— Відро дам. Цей рік картопля дорога. Але трохи маю. Цибулин із десяток дам. Огірків трохи солоних. Розсольника звариш.
— Зварю, зварю. А може, м’ясця трохи, га?
Баба Наталія миттю остудила Івана:
— Нема м’яса! Розкатав губу.

Наступного дня Іван знову прителіпався до баби Наталії.
А вона знову — біля курей.
— Привіт, бабуню!
— Ну, чого тобі? — відбуркнула цього разу стара.
— Там учора, того…
— Чого?
— Коли двері в сараї рихтував, то, цього…
— Та чого?!
— Гною в курнику зібралося забагато.
Баба Наталія категорично сказала:
— Тільки сто грамів!
— Ну, двісті, хоча б.
— Іди чисть, алкан!
— Так грубо.
— Ну, а як з вами?

Поки баба Наталія мудрувала над закускою, Іван розглядав старовинну Біблію, котру взяв на табуретці коло ліжка.
Стара, посміхнувшись, сказала:
— То Святе Письмо.
— Та я бачу, — прищурено відказав Іван, звернувши увагу на те, що книга була видана ще в кінці вісімнадцятого століття.
— Цікавився?
— Та якось читав. Давно вже. Але то інше було. Дасте почитати?
— Не дам! То Біблія ще моєї бабусі. Пам’ять. А на тебе надії мало.
— Якої надії?
— Що повернеш. Сідай за стіл. Не тупцяй, як неприкаяний!

Іван Масотін до хати баби Наталії вліз серед ночі через вікно. Учора ввечері, поки стара збирала на стіл, Іван непомітно відчинив на вікні шпінгалети.
Та господарка оселі почула, що хтось чужий у хаті.
— Хто тут? О Господи! Спаси і помилуй!
— Лежи тихо, — сказав чоловічий голос.
— Іван? — стара по голосу впізнала нічного «гостя». — Ти чого?
— Мовчи ліпше.
— Ах ти, пройдисвіте! — баба Наталія підвелася з ліжка.
І тут Іван Масотін кинувся до старої. Почав душити її. А потім кулаком ударив немічну по голові.
І та знепритомніла.

Уранці баба Наталія здійняла рейвах. Хтось із сусідів викликав поліцію.
— Я в баби вночі не був, — заявляв Іван Масотін правоохоронцям. — Я взагалі ніколи нікого не бив. Я їй допомагав по господарству. Її хтось інший побив.
Проте вдома в Івана оперативники знайшли старовинну Біблію, яка належала бабі Наталії.
І він мусив зізнатися в скоєному.