Після інсульту й реанімації — на спортивні п’єдестали

БЕЗ ХВОРОБИ НЕ СТАЛА Б ПРИЗЕРКОЮ СВІТОВИХ ЧЕМПІОНАТІВ ІЗ АРМСПОРТУ
Маючи таку зовнішність, ця приємна білявка з Новограда-Волинського могла б прикрасити будь-який модний глянцевий журнал. І ніхто б ніколи не сказав, що вона — призерка світових паралімпійських змагань, має звання майстра спорту міжнародного класу та увійшла до складу збірної України з пара-армреслінгу.
Історія Світлани Дроздюк вражає кількістю випробувань і силою духу. Дівчина добре знає смак медалей, як і ціну непростому шляхові, що привів її в спорт. Сталося це після інсульту в 20-річному віці… Із таким діагнозом не всім навіть вижити вдається чи повернутися до повноцінного життя, а вона після цього стала активно займатися спортом, виборюючи медалі. Світлана щодня дякує за характер, який у ній виховує примхлива доля. А 16 травня спортсменка святкуватиме свій 32-й день народження. Тож ця стаття — подарунок від громади, вдячної за здобутки Новограда-Волинського на спортивних аренах світу ціною неймовірних старань.
— Світлано, цьогоріч ти отримала престижну місцеву відзнаку в рейтингу «Гордість громади» в номінації «Спортивний олімп». Які емоції викликало в тобі це визнання?
— Маю багато нагород, кожна з них — велика перемога для мене. Це круто, коли твоїми досягненнями пишаються не тільки тренери й близькі. Приємно, що громада відзначає тих, хто працює на її розвиток у різних сферах. Це стимулює.
— У твоєму спортивному арсеналі багато здобутків на всеукраїнському та міжнародному рівнях. Якими ти найбільше пишаєшся?
— У кожну перемогу вкладено багато сил: щоденні тренування, піт, нерви, сльози, травми, лікування, злети й падіння. Завдячую своїм тренерам за велику підтримку. Цілий рік працюєш над собою, щоб на чемпіонатах показати гарний результат, потрапити в трійку кращих. Цією метою я живу щороку. Але щоб поїхати на чемпіонат світу, потрібно на чемпіонаті України вибороти перше місце, а на чемпіонаті Європи увійти в трійку кращих. Тож кожна сходинка важлива, і шлях цей — непростий.
— Утім ще більш непростим для тебе виявилися події, які в житті передували спортивним змаганням і п’єдесталам? Розкажи про це.
— Ця моя історія з категорії фантастики. Я називаю її «Відродження або нове життя». До двадцяти років я жила собі звичайним життям: навчання, заміжжя, шлюб, дитина. Аж якось вранці, у звичайний осінній день (у жовтні 2008-го року), мене забрала «швидка» до реанімації. Діагноз — аневризма головного мозку (інсульт). Потім була операція й складна реабілітація. Завдячую всім лікарям та медпрацівникам, які підтримували мене тоді: завідувачу реанімації І.В.Кравченку, лікарям В.О.Прокопенку, П.В.Лумінецькому, А.М.Власюку. Ці люди давали надію на життя, коли лівий бік мого тіла після інсульту залишався паралізованим.
Потрібно було багато працювати, щоб відновитися, стати на ноги. Підтримували мене рідні та друзі, а головний стимул чекав мене вдома — тримісячний синочок. У реабілітації фізичній і моральній допоміг Ярослав Володимирович Циба. Я йому дуже вдячна за шлях, який він зі мною подолав. Навчив мене заново ходити, а мої кінцівки — функціонувати. Отримавши інвалідність, навчалася жити інакше...
— Яку причину інсульту в такому молодому віці назвали лікарі?
— Причина у вродженій аневризмі головного мозку, її оминути було неможливо. До того, як усе сталося, нікому й на думку не спадало мене обстежити, бо не було проблем зі здоров’ям. Я завжди була енергійною, активною, моя вагітність пройшла «на одному диханні». До речі, лікарі не виключають, що саме вона могла спровокувати мій інсульт.
— Очевидно, його наслідки досі даються взнаки?
— Єдине, чого досі не навчилася заново, — їздити на велосипеді та бігати, але все попереду (сміється —авт.). А якщо серйозно, то досі турбують головні болі, не відновився повністю опорноруховий апарат. Займаюся спортом, щоб м’язи не атрофувалися, були в тонусі. Бувають такі дні, що не можна підвестися з ліжка, так болить хребет, ламає кості. Але знаєш, що потрібно на роботу, дитину зібрати в школу, чекає тренування. Треба жити!
— Чоловік підтримує тебе в подоланні всіх цих перешкод?
— Так, підтримує, і я за це дуже вдячна! Особливо, коли психологічно мені було важко усвідомити зміни в собі. Завдяки його наполегливості й характеру нам вдалося подолати найважчі часи.
— Це новий і несподіваний виток долі, коли людина після інсульту, маючи обмежені фізичні можливості, несподівано приходить у спорт. Що для тебе стало поштовхом?
— Коли я почала виходити самостійно в місто, то одного серпневого дня (у 2011-му) на вулиці зустріла тренера з армспорту Геннадія Дмитровича Данюка. Господь послав мені ангела-охоронця, як я його називаю. Він мене зупинив, представився. Розповів, що розвиває армспорт з інвалідами. Наголосив, якщо буду займатися й матиму гарний результат, то зможу їздити на міжнародні змагання. Я з дитинства, до речі, мріяла про подорожі.
Не вірилося, що інваліди комусь потрібні в житті, але я помилялася! Ми тоді обмінялися номерами телефонів і пішли кожен своєю дорогою. Маючи вищу економічну освіту, я не втрачала надії реалізувати себе за професією. Утім у центрі зайнятості мені нічого не запропонували. А Геннадій Дмитрович час від часу запрошував на тренування, розповідав про результати спортсменів з інвалідністю.
— І все-таки це тебе зацікавило, поклавши початок новому життю?
— Так. У березні 2012-го я вже брала участь в обласному чемпіонаті, що проходив у Новограді. Виборола тоді на праву руку перше місце і виконала 1-й розряд. З міста і району була єдиною дівчиною, решта — хлопці! Потім узяла участь у ЧУ, де посіла перше місце, виконала норматив на майстра спорту. Так покотилося моє колесо Фортуни. З 2013-го року почала їздити на ЧЄ та ЧС, щоправда, того року на міжнародних аренах призових місць я не здобула.
Пінчук Олександр, Зенченко Сашко — «стара гвардія», як ми називаємо, з ними я починала тренуватися. Багато людей з інвалідністю прийшли до нас тренуватися за цей час. Саша Пінчук став тренером, Володимир Сарницький — теж наш тренер, обидва вкладають душі в спортсменів.
— Декілька років тому ваша спортивна команда по дорозі на чемпіонат Європи в Азербайджані потрапила в страшну аварію. Ти ж була тоді там?
— Так. На чемпіонат ми тоді не доїхали. Слава Богу, що всі живі залишилися. Наш бус не розминувся з іншим авто. Я отримала потрійний перелом щелепи. Звісно, на змагання ми не потрапили. Тиждень лежали в лікарні. Тренеру Геннадію Данюку прооперували плече, вставили пластину. У Сашка Пінчука була розбита голова, але все зажило без хірургічного втручання. Я відмовилася, щоб мене там оперували, і ми полетіли в Україну.
— Замість спорту знову почалися операції?
— Із літака я одразу поїхала складати щелепу в Київську обласну лікарню, у відділення щелепно-лицевої хірургії. Завідувач відділенням, коли побачив мої знімки, то був шокований. Настільки складних операцій він із колегами не робили, але взялися оперувати. Закріпили мені щелепу шістьма пластинами. Один зуб, щоправда, не вдалося врятувати, випав. Далі була складна реабілітація: рівняння зубів брекетами, встановлення імплантів. Два роки (2015-2016) я щомісяця їздила в столицю. За кошти, які витратила на лікування, можна було б квартиру купити (сміється — авт.). А після лікування, восени, ми поїхали на ЧС…
— І невже були призові місця?
— У мене призових не було, адже організм був виснажений після операції та реабілітації. Посіла четверте місце, але це — теж перемога в тих умовах! Олександр Пінчук посів друге і третє місця, виконавши норматив на ЗМСУ. Це для нашої команди був вагомий здобуток! А в 2015 році я стала чемпіонкою Європи, знову взялася виборювати медалі. У 2017-му стала срібною призеркою світу, де здобула звання майстра спорту міжнародного класу.
— І знову сталося у твоєму житті випробування, бо аварія в Азербайджані — була не останньою?
— Так. У цьому ж році в новоградській маршрутці під час різкого гальмування впала й отримала травму хребта. Знову почалося лікування, знову важко було відновлюватися, під час тренувань треба було уникати навантажень…
Проте, саме ці проблеми зробили мене сильнішою. Постійну підтримку відчувала від тренера Геннадія Дмитровича і начальника Житомирського регіонального центру інваспорту Ю.О.Панасюка. Вони давали сили рухатися вперед.
І ось у 2018 році я вже стала бронзовою призеркою світу, а 2019-го — бронзовою призеркою Європи та світу. Щоразу мене за ці відзнаки вшановували вдома. Приємно знати, що на рідній землі тебе чекають із перемогою!
— Тренера Геннадія Данюка називають «хрещеним батьком армспорту Житомирщини»?
— Справді так. Він не лише возить нас на змагання (раніше — за власні кошти, тепер шукає спонсорів), а й створює всі умови для тренувань. Відкрив тренажерний зал, зробив там ремонт, закупив спортінвентар. Ми всі щиро вдячні за підтримку нашого виду спорту спонсорам, місцевій владі, обласному регіональному центру інваспорту.
— Куди саме звертатися людям з інвалідністю, які хочуть займатися спортом?
— Наш клуб «Фенікс» запрошує, раді будемо бачити! Звертайтеся за тел.: (067) 963 42 79, (097) 129 23 30. Інвалідність — це не вирок, а нове, інше життя, тому не закривайтеся в домівках, у собі. Приходьте до нас, а якщо маєте проблеми з транспортом, то ми допоможемо їх вирішити.
— Буває, що ти нарікаєш на долю?
— Навіть думки такої не допускаю. Адже в моєму випадку виживають одиниці, тож моя ситуація — подарунок від Бога: бачити, як росте мій син, насолоджуватися кожною миттю. Не знаю, як в іншому випадку могло б скластися моє життя... Ні про що не шкодую. Усе нам дано від Бога, і потрібно приймати це з вдячністю.
— Ти донедавна працювала в районній ДЮСШ, тепер уже ні. Визначилася, чим далі займатимешся?
— Планів я більше не складаю — життя навчило: перед інсультом у мене було багато планів, і вони всі рухнули. Як кажуть, хочеш розсмішити Бога — розкажи йому про свої плани. Звісно, хотілося б розвиватися в спорті. На роботу інвалідів брати не хочуть.
— Прикро, що в нашій країні в таких людях, як ти, бачать насамперед інвалідів, а не титулованих спортсменів. Тебе це ображає?
— Ні. Напевно, тому, що мене частіше називають чемпіонкою (сміється — авт.). Дякувати Богу, на моєму життєвому шляху трапляються добрі люди, котрі допомагають і радіють моїм успіхам. Ціную таких людей і не звертаю увагу на інших!
— Люди з інвалідністю володіють рисами, які ти рідше зустрічаєш у цілком здорових?
— Поза сумнівом. Часто вони позитивніші, добріші, щиріші. Вони життєрадісні, позбавлені заздрощів і злості, з ними дуже легко. У «Феніксі» ми нікого не залишаємо з проблемами наодинці. Цьому навчив нас тренер Данюк, що тільки разом — ми сила! Від цих людей я продовжую вчитися бути бійцем у складних життєвих ситуаціях.
— Що ж, Світлано, дякую за повчальну історію твого життя. Вітаємо з днем народження й бажаємо всіляких гараздів тобі!
— Щиро дякую!