Барсетка

— Бенкетують хлопці! — з посмішкою кивнула Марина колезі по бару Наталії (імена в матеріалі змінено).
Наталія, поглянувши заздрісним оком на захмелілих клієнтів бару, відказала:
— Еге, гуляють на широку ногу! Цікаво, стільки випили й ще не попадали!
— Міцненькі дубочки!
Наталія замислено захихотіла.
А Марина її підігнала:
— Неси вже їм чергове замовлення. А то зараз горланити почнуть.
Молодих чоловіків було четверо. Усі, як один, — здоров’яки! І справді, як дуби! І ці дубки вже не одну пляшку міцненької спорожнили і вкотре замовили смачні страви.
Працівниці бару, зі слів веселої чоловічої компанії, виснували, що молоді чоловіки святкували день народження свого приятеля, коротко стриженого Вітька.
Майже без упину лунали тости. Ось і зараз було чути на весь зал вітання одного із друганів винуватця події:
— Щоб у тебе, Вітьок, усе було ніштяк і щоб у тебе було повно бабла!
— Круто! — вигукнув Вітьок і підняв стопарика. — За це і вип’ємо!

У бік веселої компанії постійно кидали позирки дві симпатичні дамочки. Точніше, вони дивилися на молодиків так, як дивляться мисливці на свою здобич…
Сиділи ці панянки через три столики.
Якоїсь миті ці хтиві погляди запримітив Вітьок.
Підвівшись, він, діловито коливаючись, підчалив до кралечок. Підлестив:
— Привіт, Венери!
Панянки захіхікали. Перейняли естафету:
— Привіт, Геракле!
Вітьок сів на вільний стілець за їхнім столиком. Зухвало спитав:
— Скучаємо, дівчатка? Може, за наш столик?
Одна із дамочок награно затягла час (очевидно, це входило в їхні плани):
— А нам і тут кайфово, Вітьок!
Вітьок вирячився:
— Ми знайомі?!
— Ви так галасуєте, що, мабуть, у центрі міста чути!
— Невже? Ну гаразд. Мене, ви вже знаєте, як звати. Ну, а вас, красуні?
— Іра!
— Яна!
— Чудово! То що, за наш столик, Венери?
Яна знову зіграла роль простачки:
— Вас там так багацько.
Вітьок, не вловивши фальші, лукаво спитав:
— І це вас лякає?
— Дуже!
— Венери! Ми — сумирні і ввічливі хлопчики.
— Невже?!
— Найчесніших правил!
— Ова! — у рудоволосої Ірини здивовано розширилися очі.
А білявка Яна знову так награно:
— Та невже?!
— То прошу!
— А що? Йдемо, Іро, до файних хлопців!..

Старий Йосип сердито буркотів до Ганни, котра щойно ступила на поріг оселі:
— Ну де стільки ходиш?
Дружина йому відказала тим же рубом:
— То сам і сходив би!
— Так відрядилась же ти!
— Я — не винна. На! — стара кинула на стіл дві пачки дешевої «Прими». — Травись!
— От! Чого бурчиш-то?
— Бо докурився, що бухикаєш, як паровоз!
— Ну… А що то в тебе?
— Сумочка якась. Знайшла біля магазину.
— Нічогенька! Буде мені для риболовлі. Хороша річ для гачків, ліски…
— Розігнався! — урвала Йосипа Ганна. — У ній документи. Якась людина згубила. Повернути треба.
Старий спохмурнів. Так несподівано з його рук вислизала «хороша річ».
Спитав:
— А як ти її повернеш?
— Там ще паспорт є. А в ньому — прізвище чоловіка, який загубив цю сумочку. А такі сумочки поважні люди носять.
— Ти просто детектив! — зіронізував Йосип. — І що тепер? У міліцію підеш?
— У поліцію!
— От, розумна! Однаково ті самі.
— А ще можна оголошення в газеті розмістити.
Та, як мовиться, на ловця і звір біжить. Наступного дня в місцевій газеті Ганна прочитала оголошення, у якому йшлося про загублену барсетку з документами. Об’явник прохав повернути ці речі за винагороду.
Йосип аж запалився мріями:
— Скільки-то той чоловік заплатить, га, стара?
— Якщо велике цабе, — байдуже відказала Ганна, — то дасть багато?
— Скільки?!
— Я тобі що, ясновидячка? Давай-но ліпше дзвонитимемо тому загубельникові. Тут номер телефону його є.
Зателефонували. І вже буквально через години півтори приїхав «загубельник». Не один. Ще з двома приятелями.
— Я — Віктор Степанович, — якось пихато представився гість. — Ви знайшли мою барсетку?
— Ми, ми! — жваво відказав Йосип, думаючи про винагороду. — Ось вона!
Гість передивився вміст барсетки. І раптом ошелешив старих:
— А гроші де?
— Які гроші, синку? — Ганна аж заточилася.
— Тут були гроші, — з притиском вів гість. — Дві тисячі доларів і п’ять тисяч гривень. А ще дорогий смартфон.
Господарям оселі від такої новини аж заціпило. Розгублено-злякано обводили очима гостей.
— Так де вони поділися? — добивав старих візитер.
Зрештою, першим зі ступору вийшов старий, зметикувавши:
— Дивні ви люди, — мовив з осудом. — Невже ви думаєте, якби ми взяли те, про що ви говорите, то вже потім дзвонили би вам про цю барсетку?
— Не пудріть мені голову! — визвірився Віктор Степанович. — Я жду!
— Чого? — озвалася стара.
— Коли ви повернете гроші й телефон.
— Господи! — Ганна навхрест склала руки на грудях. — За що нам така кара?
Молодика розпач старої не пройняв (два його приятелі стояли біля порога і відмовчувалися). Пригрозив:
— Якщо не повернете те, що вкрали, буде дуже погано!
Ганна зойкнула. Важко посунулася на табуретку. Схопилася за серце.
Йосип швидко приніс їй валідол. Знову з осудом звернувся до гостей:
— І не совісно вам? Ми з чистою душею до вас, а ви…
Один із приятелів Віктора нахилився до нього й прошепотів:
— Мабуть, Вітьок, усе-таки ті дві хвойди з бару потягли трубу й бабло.
Вітьок недобре глипнув на другана, але нічого на те не відповів. Знову пригрозив старим:
— Якщо дізнаюся, що ви взяли гроші і телефон, то…
І все. «Гість» пихато випхався з хати.
За ним поспішили двоє його приятелів.
Цього дня Йосип для Ганни викликав «швидку»…