«Чолом тобі, улюблена в народі…»

У ГІРЛЯНДУ ШАНИ ГЕНІАЛЬНІЙ ЗЕМЛЯЧЦІ
Леся Українка — поетеса з неосяжним світовим іменем, яке визначило місце Новограда-Волинського на карті світу як духовного форпосту на березі Случі.
Поетеса — золотий скарб планети. Мене переповнює нестримне бажання скласти Осанну вдячності непересічній Особистості — не пафосну, а ту, яка лине з глибини серця. На моє глибоке розуміння, Леся Українка для кожного з нас — своя, своєю широкою проблематикою творчості, яка несе в собі глибокий людинознавчий зміст, своїм подвижницьким життям.
По-справжньому Леся Українка ввійшла в моє життя в студентські роки як взірець гармонійно розвиненої Особистості, які сягає до високої європейської освіченості. Дороговказом стали слова поетеси про те, як потрібно здобувати знання шляхом самоосвіти, самовдосконалюватися, щоб реалізувати себе в житті — «Світять крізь пітьму науки дива».
І донині своїм світобаченням і слововираженням залишається в моїх ясних і переконливих роздумах свободолюбним духом, сучасною вагою палкого слова «…для гордої і владної душі життя і воля — на горі високій».
Сподівання й віра на краще життя народу, рідної України ніколи не покидали Поетесу. Пошук змін на краще, я б сказала, надія в безнадії («сіяти квітки на морозі») допомагають у нашому сьогоденні, допоки Україна відстоює свободу й незалежність. Щиро зізнаюся, що мене ніколи не покидало відчуття наблизитися до своєї Лесі не як дослідник, а вчитель, висловити особисту думку, хоч уявно, чуттєво відчути, як Вона крок за кроком відбудовувала Прометеївську силу — «я честь віддам титану Прометею».
Роки не владні над Лесею Українкою, її творчістю, чистою і прозорою, як гірський потік, найсучаснішою в духовному розвої України. Її життєве кредо: «Той, хто йде, доля веде, хто не йде — волочить», — «хто вам сказав, що я слабка? Що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?» Скромними спробами проникати в таїну творчості такого спілкування одержую наснагу, радість, задоволення.
Загальновідомо, що людина, людська особистість, характер формуються і визначаються тим, чого досягла своїм розумом та власною працею, чим збагатилася під впливом оточення, серед якого довелося жити, спілкуватися. У моєму серці — стільки довіри, захоплення, неоцінених уявних вражень у роздумах про товариство, яке, як павутина, але світла і міцна, оповила її своєрідною оазою затишку, тепла, взаєморозуміння, що викликало позитивні емоції на загальних безрадісних життєвих дорогах. Запрошую до товариства, яке мало спільну мету, знаходило спільну мову, щоб «до душі душею промовляти, то треба, щоб ті душі поріднились», яке щедро і вдосталь віддавало, а не брало одне від одного щось найдобріше, найщиріше. Від такої дружби народжуються творчі доробки.
Із приємністю зізнаюся, що без заглиблення в наукові дослідження лесезнавців та епістолярної спадщини, у якій розкривається її духовний світ і поступово, в процесі зростання її свідомості — формування характеру, неможливо було б досягти хвилюючих достовірних об’єктивних знань у створенні особистісного правдивого образу геніальної землячки — «така проста і разом з тим — така висока, така ясна і прекрасна».
Зростала Леся Українка — дівчинка Лариса — в інтелігентній високоосвіченій творчій родині Косачів-Драгоманових. Родинне коріння й родинні зв’язки, як те біополе, було завжди з нею, її рятівним компасом на життєвому шляху. Проблема — батьки і діти — у родині ніколи не існувала. Взаємини були дружніми, сповнені теплоти й ласки, прагнення зробити приємність одне одному на рівних. При всій зайнятості діти для батьків були першою турботою, батьки добирали хороші забавки, намагалися прищепити і словом, і прикладом людяне ставлення, привчали до якогось путнього заняття, до роботи…».
У сім’ї панував культ книги як джерела знань, пізнання. Батьки цим шляхом забезпечили ранній і плідний розвиток природних здібностей, освіченість, ерудованість, працьовитість. Сім’я, родина стали колискою формування майбутньої поетеси. Літературний хист прокинувся в дитинстві на основі пережитого і побаченого дитячими емоціями — з’явилися «Надія», «Конвалія», «Сафо» з іменем Леся Українка. Схиляюся у своїх роздумах до того, що досвід виховання в сім’ї Косачів треба знати, вивчати й пропагувати.
Часи змінюються, змінюються і люди. Найголовніше — брати те цінне, не закривати очі на виховання молодого покоління в напрямку немеркантильних матеріальних благ, а в напрямку духовних орієнтирів. Важливо перейматися батьківським обов’язком, щоб діти досягали вищих духовних вершин, що життя — благословенне, яке потрібно прожити з честю й гідністю. Мені, як учителю, імпонують та близькі погляди Лесі Українки на вчительство. З дитячих років опікувалася вихованням сестер, навчала сільських дітей грамоті. У зрілі роки мала свій погляд на роботу вчителя, відносилася з повагою до його праці, що й нині актуально: індивідуальний підхід до учня, взаємини вчителя й учня, високі вимоги до вчителя — «… він повинен бути енергійною, міцною, з ясним, хоч і поважним, поглядом, з сильними руками людини, здатної до постійної і путньої роботи, з нормальним серцем і здоровою душею…».
З уст сонцесяйного Павла Тичини лине милозвучно і ніжно висновок: з материнської любові, пісні, батьківської поради виростає добра, щедра і ніжна людина. Такими були родини Косачів, такою виросла і Леся під новоград-волинським сонцем, напоєна красою і чарівністю Случі — звідси її душа і лебедина ніжність, злото-блакитний струмок Лесиного дитинства.
Із роками товариство зростає — своєрідний літературний інститут, який захоплює Лесю Українку — це творча «Плеяда» у «сполучених штатах» Косачів, Лисенків, Старицьких. Творчий тріумвірат — КЛС — доброзичливо, ненав’язливо, у неповторній атмосфері дружньої приязні сприяв творчому зростанню молоді — «…наше покоління, виключне покоління: ми були першими українськими дітьми, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями в сповитку…».
На превеликий жаль, Леся бореться з підступною хворобою (ще дитиною перенесла операцію з мужністю дорослої людини) і в 17 років їде лікуватися морським повітрям, морськими ваннами, до Одеси, де її радо зустрічає сім’я М.Ф.Комарова. Теплі, майже родинні зв’язки встановилися в новому товаристві, що сприяли лікуванню і творчості. Поетичний шедевр «Подорож до моря» написаний під враженням про Південну Пальміру і присвячений М.Ф.Комарову.
Зустріч з Іваном Франком та його побратимами в 1891 р. стає для неї доленосною — вихід у світ першої збірки «На крилах пісень», — 37-річний відомий письменник ставить 22-річну поетесу на літературний п’єдестал поруч із Шевченком, яка заспівала своїм голосом на новий мотив, як того вимагає її час — сьогоднішній і завтрашній, але не вчорашній: «…У неї — свій пафос, своє власне слово…».
Ще тоді Леся Українка була удостоєна найвищих нагород такими оцінками: «…Леся так просто ошеломила своїм образованням та тонким розумом. На свій вік це — геніальна жінка», «…Нині немає поета, щоб міг силою і різносторонністю свого талану зрівнятися з Лесею Українкою…» Літературний дует — Іван Франко і Леся Українка — став діамантовою окрасою української літератури, її величні Постаті. Словосполучення — княгиня української духовності — дуже личить товариству Лесі Українки й Ольги Кобилянської, вони — дві Княгині українського письменства.
Урочисте зібрання в Полтаві 1903 р., де зібрався цілий пласт, цвіт української літератури, який художньо змоделював свою історичну добу, відтворив душу свого народу, розкрив його моральне багатство. «На цій планеті, відколи створив її пан Бог, ще не було епохи для поетів, а були поети для епох», — поетичні рядки Ліни Костенко повертають уяву до світлини, групового портрету корифеїв, серед яких — Леся Українка, шляхетно до якої притулився 25-річний Гнат Хоткевич, її шанувальник. За фахом — інженер-технолог, а за покликом серця — віртуоз-бандурист, вніс значний вклад у розвиток кобзарського мистецтва.
Надзвичайно плідним було товариство Лесі Українки із вченимполіглотом Агатангелом Кримським, який став невичерпною криницею вивчення мов й історичних знань, видатним ученим, знавцем української старовини Дмитром Яворницьким. А в співдружності з фольклористом-композитором Філаретом Коллесою укладають перший том «Мелодій українських народних дум». Климент Квітка вперше на фонограф записує пісні з голосу Лесі Українки. Неповторною і зворушливою була зустріч-дружба з семирічною дівчинкою Тамарою в Сурамі. Поет Валентин Грабовський у поемі «Ортопола» розповідає: «Я не віддам Вас, тьотю Ларисо, смерті. Мені поможе ортополи цвіт, невеличка квітка, як свічка, неуловима». Дівчинка потай бігає в гори, шукає цілющу квітку. Але квітка не допомогла… Леся Українка пішла у вічність: «Явилася світові, щоб у віки піти до Вищих Сил. Дівчинка Тамара стала відомою художницею, скульптором пам’ятника Лесі Українці в Сурамі. До підніжжя лягли квіти з написом: «Моїй любій незабутній тьоті Ларисі від Тамарочки» (1952 р., автор пам’ятника Т.О.Абакелія).
Моя маленька ниточка наблизитися до величі Лесі Українки обривається, але привела до висновку: при всій своїй феноменальності й геніальності Леся Українка була простою; щира людяність, вроджена лагідна вдача — ніколи не розмовляла зверхньо, а як із рідними і близькими людьми, помічала й цінувала душевний світ людини. Доброта й доброзичливість приваблювали всіх, хто з нею спілкувався. Леся Українка — взірець, яким повинна бути Людина і Людина-Митець. Спонукає до такого висновку вислів Остапа Вишні: «Леся Українка і багато інших — поети не тільки свого народу, вони поети всього людства, бо вони, крім своєї геніальності, ще й кришталево чесні».
На долю Лесі Українки припав прискорений темп життя. Її подвижницьке життя назавжди залишається подвигом: «Вінок тернистий Українки пересіяє всі сонця», прикладом для сьогодення: як нам бути і діяти. Ми перетинаємося з різними людьми, встановлюємо стосунки з ними, це для чогось потрібно обопільно. Ми ж для чогось послані одне одному, щоб сказати собі правду і друзям, бути чесними у взаєминах. Така проста філософія. Найголовніше побачити в очах людини, що вона — справжня, цінувати людей за їх внутрішній світ — чим живе, захоплюється, відчувати надійне плече друга. Леся Українка — з нами в борні добра й зла.