Чайка над рікою…

Іванові Бреговичу (імена в матеріалі змінено) нескладно було відшукати номер мобільного Павла Федюка, оскільки той і дотепер ходив у високих чинах.
Але дзвонити до колишнього колеги по роботі (і навіть приятеля) не поспішав. Того вечора, коли Бреговичу дали телефонні координати Федюка, він довго дивився на цифри, поспіхом записані на клаптику паперу, і все обдумував, як бути далі, як повестися з колишнім співробітником: пробачити йому все чи…
Зателефонував до нього через кілька днів.
— Добридень! Павло Федорович?
— Так. Із ким маю честь…
— Брегович. Іван Тарасович.
На другому кінці зв’язку довго не відповідали. І Брегович зрозумів чому. Тому й порушив мовчанку:
— Із плином часу у нас, стариків, декотрі життєві епізоди молодого життя далеко ховаються в закапелки пам’яті. — І Брегович посміхнувся. — Хоча в деяких ситуаціях вони інколи звідти і вихоплюються. Нечіткі, ніби розмиті.
— Чому ж, — озвався зрештою Федюк й удався до метафори. — Дивлячись, які епізоди. Я й досі, як чиста водичка на мальованому блюдці, пам’ятаю нашу роботу… — І через невелику паузу додав: — І нашу дружбу. — І вже дещо бадьоро. — А риболовля… Скільки-то ми висиділи під кучерявими вербами зі спінінгами, зі дзвониками. Скільки переловили коропів і лящів, га?!
Тепер помовчав Брегович.
— Висиділи, — по хвилі неоднозначно відказав він.
— А скільки отої окаянної хильнули, га?! — знову в піднесеному настрої продовжив Федюк. — А багаття! Шепіт хвиль! Сплески сомів…
— Павло Федорович, — не дав договорити Брегович Федюку. — А що, може, зберемося якось на наші старі місця? Розворушимо минулі часи! Та ще з «ночівлею»! Сподіваюсь, коропи і лящі, ну, й соми ще не перевелися?
— А куди їм подітися? — уже не так енергійно відказав Федюк і тут-таки з іронією додав: — Хоча, якщо вчепиться щось таке на пуд, чи витягнемо?
— Так ми ще хлопці хоч куди! Козаки! — вдався до жарту Брегович. — Подужаємо!
— Ну, пороху ще трохи є в порохівницях. Що ж, приймаю твою пропозицію…

Євгеній із подивом спостерігав за батьком, як той перебирав припорошені пилом спінінги-«ленінградки».
— Це щось нове! — весело сказав син. — Невже на риболовлю готуєшся?
— Готуюся! — замислено відказав Іван Тарасович. — Знаєш, синку, так юшки захотілося… Тим більше, напарника маю.
— Умгу-умгу, — насмішкувато промугикав Євген і зауважив: — До речі, на базарі можна купити не тільки карасів чи коропів, а й щупаків непоганих.
— То не те, — зосереджено мовив батько, змінюючи на алюмінієвих котушках стару ліску на нову. — То риба ставкова, вирощена сумнівним кормом. А річкова є річкова.
— Виплекана в ідеально чистих річках! — посмішкувався син.
— Може, й так, — погодився Іван Тарасович. — Маємо проблеми з річками. Та не тільки винуватці ті, що їх забруднюють, а й безмовні спостерігачі, до числа яких, зрештою, можна віднести і нас із тобою.
— Хм.
— Ось тобі й «хм»!

На риболовлю виїхали суботнього дня. Із розрахунком наловити риби на юшку перед заходом сонця й лишитися на ніч. На сома.
Насамперед закинули спінінги, приладнавши їх на прості лозові рогачики. Як це робили колись. Почепили дзвоники. Коли вже сонце ховалося за крони старого лісу, у садку мали перші трофеї — до десятка підлящиків і чотири непоганих окунці.
— Окунь, — мудрував над казанком Федюк, — є неперевершеною рибою для юшки!
— Ти це мені говориш? — здивовано спитав Брегович. — Старому рибалці?
— Знаю, знаю. Тебе вчити не треба, — наче виправдовуючись, відказав Федюк і, проникливо подивившись на Бреговича, додав: — Але між нами… відчувається якась дивна напруга. Ти мало, Тарасовичу, говориш. Про щось думаєш, думаєш.
— Та я ж по життю мовчун! — спробував віджартуватися Брегович.
— Знаю, знаю. Ну що, юшка готова!
— Тоді до столу?
— Певна річ. Поки зовсім не стемніло.
— Та колись юшка нам і серед ночі смакувала!
— Це точно!
— Та й ліхтарики маємо.
— І це правда.
Після першої чарки Федюк обережно поцікавився:
— Чув, що жив десь у Росії.
— Жив, — відклавши ложку, похмуро-задумливо відказав Брегович і по-хлопчачому докинув: — Навіть мав кралечку!
— І що ж?
— Не склалося.
Федюк, скрадливо роззирнувшись, продовжував розпитувати:
— Коли повернувся… в рідні краї?
— Два роки тому. З хвостиком. Банально звучатиме, але, знаєш, ностальгія. Є така хвороба.
— Знаю, знаю, — подумки відказав Федюк, посьорбуючи гарячу юшку. — Ще по одній?
— Не виливати ж у річку!
— А ти ще, Тарасовичу, нівроку!
— Та й ти, Федоровичу, ще добре підгицуєш!
— Старе загартування!
— Може, й так… — Брегович пильно подивився на Федюка. Опустив сиву голову. Нахлинули спогади…
…Відповідальна посада. Анонімка в певні інстанції, як у ті часи часто-густо траплялося. Безпідставний арешт. Потім суд. Вирок. Затим передчасна смерть дружини, котра не витримала підступного удару долі…
Тепер Брегович достеменно знав, хто винен у всіх його бідах, що так зненацька звалилися тоді на нього. І той, хто так підло його оббрехав, ось сидить перед ним. Сьорбає спокійненько (а чи спокійно?) юшку. Продовжує обіймати високі посади, отримуючи непогані оклади з преміями. Керує людьми. Де ж та в біса справедливість, коли отакі, що ламають людські долі, продовжують жити в розкошах і спокої. А чи в спокої?
Багато чого в цю ніч Брегович мав сказати Федюку. Думав, не спав кілька ночей, саме з того дня, коли один із колишніх працівників спецслужб, Валерій Смирнов, при несподіваній зустрічі з ним насмілився розповісти правду про той наклеп. І з якою метою він був здійснений. Брегович спочатку навіть не повірив. Він помічав, що Федюк був зачарований його Ольгою. Але щоб вдатися до такої підлості…
Споночіло. Увімкнули ліхтарики.
Спінінги мовчали. Мабуть, на переміну погоди. Завітрило. Піднялася хвиля. Однак, як знають рибалки, це сомова стихія. Саме в таку непогоду біла риба стає млявою, мало рухається, а для сомів це — час для активного полювання.
Щоправда, дзвоники на лісці, причеплені поряд із кінчиком спінінга як сигнали, мовчали. Лише похитувалися від подувів вітру.
Та якоїсь миті один дзвоник таки «спрацював».
— Дзвонить! Га! Дзвонить! — азартно гукнув Федюк і незграбно кинувся до снасті.
Ось і настав момент істини!..
Брегович усвідомлено потягнувся рукою до ножа, який лежав у правій кишені його плаща. Упевнено рушив до Бреговича, котрий, підсікнувши спінінг, уже виважував, очевидно, добрячу рибину.
Несподівано неподалік загорлали чоловічі голоси. То були також рибалки. Певно, щось немале і в них потрапило на гачок.
Та це не злякало Бреговича. Він знав, на що йде. І що має робити. І хто, зрештою, є цей індивід для нього, що ось зараз бореться з рибиною на березі, і якого лиха цей суб’єкт спричинив його сім’ї.
Та несподівано над головою Бреговича кигикнула пізня нічна річкова чайка. І він осікся, заточився. Спинився із занесеним у руках ножем. «Та що це я, дурень старий?! Що ти собі намислив?.. Це ж… Чайка... Так пізно над річкою ? А чи пізно?..
— Тарасовичу! Допоможи! Крупняк! — раптом заволав Федюк.
Брегович машинально за-пхав ніж до кишені плаща й кинувся до берега. Та послизнувся на слизькій траві і юзом з’їхав похилим берегом просто на Федюка, ледь не зіпхнувши того у воду.
Це виглядало кумедно. Що тут скажеш — не молоді вже… Та й свідками цієї історії були хіба що річка, ніч та плакучі верби…
Федюк устояв на березі, не випускаючи спінінга з рук. Здивовано-напружено спитав:
— Ти чого, Тарасовичу, на мене-то?..
— Заштормило. Ліску, ліску попусти! Обірве!
— Та вже. Попустив. З твоєю допомогою, хе-хе.
— А чого ж відразу цього не робив?
— Та з переляку!
— Дай-но я.
— Ні. То мій.
— Не зможеш сам.
— Зможу!
— Ой, навряд.
— Знову пре, скажений, проти течії!
— Може, хоч удвох?
— Ну… давай…