Льонька-терорист

Баба Маруся (імена в матеріалі змінено) метушилася біля плити, коли до хати увійшов Льонька, сусід.
Очі в нього горять надією. І так ввічливо, з порога:
— Здраствуйте, шановна бабо Марусю! А ви все в роботі?
— Не так, як ти, шалапай!
— Ну, чого ви зразу з нападками. Я ж по-доброму.
Баба Маруся сіла на табуретку, схрестивши руки на грудях. І в’їдливо так:
— Ну?
— Є?
— А як є, то що?
— Труби…
— І ніяк не згорять!
— Ось бачте, ви ж хороша людина, а бажаєте мені…
— Ну?!
— Півлітра. — Льонька з-за поясу хвацько висмикнув порожню тару.
— Гроші!
— Бабо Марусю…
— На хрестик не дам!
— Та віддам.
— До побачення!
Льонька впав на коліна. Проскиглив:
— Помру.
Баба Маруся реготнула, а відтак кинула:
— Такі не здихають.
— Ну, бабо…
— До пори до часу. Не здихають.
— То дасте?
— І не подумаю!
— Так, здохну.
— Не здохнеш. Так, шуруй!
— Бабо Мар…
— Геть! Немає в мене! Не вигнала ще.
— А ото що під ліжком у банках? Он, у кімнаті?
— Вода! Свячена.
— У трилітрових чвертках?
— А тобі яке діло, очкастий? Йди, бо чимось наверну! — баба Маруся роззирнулася навколо, очевидячки, шукаючи, щоб ото його взяти до рук.
Та Льонька не злякався. Осміхнувшись, зло пригрозив:
— Не дасте — здам!
Баба Маруся знову реготнула. А відтак, скорчивши на поморщеному обличчі жахливу гримасу, з сарказмом проказала:
— Кому, голубе ти мій сизокрилий, «здаси»?
Льоньку дужче затіпало. Мозкові звивини йому нагадали, що внук баби Марусі працює в органах. «Проколовся, — Льонька проковтнув сухий клубок. — Прикривається погонами того пройдохи, коряга трухлява!»
І Льонька різко пішов на мирову, свідомо не згадуючи про «погони»:
— Бабо Марусю, ви завжди давали…
— Було! — нервово скрикнула стара. — Але ти важкий на віддавання! Не дам! Із принципу.
— Так, наша принципіальна леді! — нерви в Льоньки почали здавати. — Або…
— Я зараз Павлику зателефоную, — пішла ва-банк баба Маруся. — І переночуєш у підвалі. — І вона потяглася рукою до кишені халата.
— Звякай! — наїжачився Льонька. Пішов і зі злістю проказав: — А я вас двох здам!
Баба Маруся вкотре реготнула і кинула черговий шпичачок:
— Зараз самогонні апарати рекламують…
Льонька вхопився за ниточку, яка давала надію:
— Реклама — не дозвіл.
— Не петушися. І не таких бачили!
— То це я пітух?! — вирячився Льонька і тут-таки рубанув рукою повітря. — Усе. Капець. Ти — моя заручниця!
Баба Маруся, немов шістнадцятилітка, скочила з табуретки і миттю залетіла в кімнату. Через дві секунди за нею гримнули двері. Клацнув внутрішній замок.
— Оце правильно зробила. Тепер ти точно моя заручниця, — вдоволено пробурмотів Льонька і сів на ту табуретку, з якої щойно злетіла баба Маруся.
Льонька знову проковтнув сухий клубок. Горіли труби. Хоча б стопку. Ну, хоч пів-стопки.
— Ну як там, арештант? — не втерпів Льонька вколоти стару.
Баба Маруся з відповіддю не затрималася:
— Скоро мене заміниш. Але не тут. У підвалі.
— Ну-ну.
— Ну, і довго дурня будеш клеїти?
— Поки півлітра не даси.
— Там оцет на кухні є.
— Гострий… язичок-то в тебе.
— Який Бог дав, такий маю!
— Дайте.
— Не дам!
— Ну дай, скупердяга!
— Пішов у дупу!
— Не культурно.
— Культурний знайшовся!
— Коротше так. Сидітимете там поки я копита не двину. І вас звинуватять у моїй смерті.
— І не надійся!
— Добре. Піду хоч оцту ковтну.
— Шантажист!
— Виходу нема.
Аж раптом трошки прочинилися двері і вистромилася рука з півлітрою самогону.
Льонька рвучко схопив пляшку. Приснув її, як дитину, до грудей. І так легко, радісно на душі стало. Проте зіронізував:
— А чому не трилітрову чвертку?
— Вдавишся! Оцтом запий!
— Та хай уже вам… на це… на маринад буде, ги-ги!
— Трясця тебе мордувала би!
— Аби не бодун. Ну, за ваше здоров’я!
— Алкаш!
— Ну, таки будьте!
— На кутні нукатимеш!
— Бабо Марусю, а що таке кутень?
— Скоро дізнаєшся, булькач!

Після вчорашнього Льоньку швидко рознесло. Хоч і закушував. У старої в холодильнику знайшлося достатньо чим «притравити черв’ячка».
Заснув Льонька біля дверей. На табуретці.

Павло ще на ганку видобув пістолет із кобури. Діяв так, ніби й справді затримував бувалого злочинця.
Він тихенько пройшов до хати. На «пальчиках». З-за кожного одвірка тицяв дулом пістолета, будь-якої хвилини очікуючи опору затятого лиходія. Уява Павла вже малювала йому підвищення на посаді. І навіть, коли визирнув із кімнати рудий кіт, зостраху пальнув у стінку.
Але далі… Павло швидко розчарувався. Льонька солодко спав. На табуретці. Обіпершись спиною до стінки. Його підборіддя лежало на грудях. Порожня пляшка стояла біля ніг. Поряд — недоїдений бутерброд (шматочок чорного хліба із ковбасою-«варьонкою»).
— Мамо! — покликав Павлик.
Мама швидко розчахнула двері.
— Де він гад?!
— Он, дрихне, — розчаровано відказав син. Викликатиму опергрупу.
— Не треба! — категорично заявила мати.
— Але це стаття. Важка стаття. І не одна. Вимагательство. Примусове ізолювання людини. Погрози. Підкуп.
— Не треба, Павлику. Наговорить усякого… Того, що…
— За це не переживай.
— Усе одно не треба. Хай живе падло!
— Як знаєш. Але наступного разу — не подарую!
— Та навряд чи наступного разу він прийде.

— Добридень, бабо Марусю!
— Ти, Льонька?!
— Ну, я. Дайте на хрестик.
— Щоб тебе гуска копнула!..