Лютий ревнивець

Вечоріло.
Ганна (імена в матеріалі змінено) накинула на плечі теплу хустку і, стоячи спиною до Михайла, напружено-терпляче чекала, доки той озветься.
— Куди намилилася? — зрештою з притиском спитав чоловік.
— До тітки Василини, — коротко відказала Ганна.
— Що там забула?
— Обіцяла корову видоїти.
— А сама що — нездужає?
— Прихворіла сусідка.
— Хм, — скептично хмикнув Михайло. — Сама, як корова, — і «нездужає»!
— З ким не буває.
— Ну-ну…

Люди давно помітили, що в Сташуків відбувається щось негаразд. Часто бачили Ганну із синцями на обличчі й на руках. Не важко було здогадатися, хто ті «візерунки» їй «малював». Але Ганна ніколи нікому не зізнавалася про знущання її чоловіка над нею.
Того вечора Михайло десь забарився. Однак Ганна знову пішла до тітки Василини.
Зайшла до оселі і з подивом вигукнула:
— Сергій!
— Приїхав, приїхав, халамидник! — усміхнено проказала тітка Василина, ставлячи на стіл тарілки.
— Чого «халамидник»? — округлив очі плечистий, синьоокий, років сорока п’яти син.
— То я люблячи, — ніби виправдовуючись, мовила мати.
Ганна й далі не виходила з дива:
— А ви, тітко Василино, уже бігаєте!
— Та де там. Оце ледь човгаю. Мабуть, приїзд сина мене підняв з ліжка. А ти чого, Ганно, у дверях стовбичиш? Проходь. Разом вечерятимемо.
— Та ні, ні, дякую, — раптом розгублено сказала Ганна. — Я прийшла, щоб вам допомогти.
Тітка Василина похвалилася:
— А Сергійко вже видоїв корову!
— Справді?! — зачудовано спитала Ганна.
— Не святі горшки ліплять! — посміхаючись, проказав Сергій. І до Ганни. — Ходи, сусідко, до столу.
— Та я знаю… — дужче ніяковіючи, тупцяла Ганна біля порога.
— Проходь, проходь.
— Але я недовго. Михайло прийде, а мене немає,
Сергій вдався до жарту:
— А він що — кусається?
Ганна на це нічого не відповіла.
А тітка Василина тільки важко зітхнула.

Михайло неабияк здивувався, не заставши дружини вдома.
«Мабуть, у тієї корови! — скреготнув він зубами. Він уже чув про приїзд Сергія. І, будучи до нестями ревнивим, Михайло запідозрив дружину в зраді. — Так-от чого ти там так сидиш! Ах, ти стерво! І той бабник ще приперся! Мабуть, уже й з другою розвівся».

Вечеряли. Тітка Василина жартувала. Сергій розкидався анекдотами, розказував веселі історії з власного життя.
Ганна почувала себе ніяково. Усе занепокоєно позиркувала на двері.
— Треба вже йти, — сказала вона. — Дякую за смачну вечерю.
Сергій узяв Ганну за лікоть:
— Посидь ще трошки.
— Треба бігти, а то…
Ураз рипнули двері. На порозі з’явився Михайло. Побачивши, як Михайло поспіхом прибрав руку з ліктя його дружини, знову скреготнув зубами.
А відтак кивнув Сергієві:
— Вийдемо.
— Ну, ходімо.
— Сину! — вискнула мати.
— Нічого. Усе нормально.

Чоловіки зійшли з ганку. На південному сході висів світлий диск Місяця.
— Тобі що, інших жінок мало? — гаркнув Михайло.
Сергій усміхнено спитав:
— Ти про що?
— Думаєш, я не бачив, як чіплявся за лікоть!
— То я просив, щоб Ганна ще посиділа трішки. Без будь-якої хтивої думки.
— Брешеш!
— Хм. Можеш, що хочеш, думати. Можеш казитися. Але…
— Ну зараз! — урвав Михайло Сергія і кинувся за хату. А за мить він з’явився. З мисливською рушницею в руках. І без будь-яких прелюдій… дублетом вистрілив у Сергія.
Затим Михайло рвонув до оселі. Націлився на дружину. Та тільки тепер згадав, що забув набої вдома. Укотре скреготнувши зубами, він кинувся до дверей.

Вдома Михайло не ночував. Не з’явився він і наступного дня.
Правоохоронці затримали Михайла лише на четвертий день. Переховувався в лісі...